О. Якiв Кротов

Скорочений життєпис.

Про вічне

Из катехизиса: Трагікомедія багатства.

Православні й католики: розбіжностi

Фанатик (за визначенням Черчіля)

Про російське

Вибори - ще не смерть.

Бог пiд лiжком. - Росiяни пiд лiжком. - Життя пiд маятником. - Країна переможного iсихазма - Kiнець iсторiї.

Фашизм ізсередини. Молитва за Бандеру.

Градусник правозахисту.

Інтерв’ю 2003 р.

Чому нас критикує Московська патрiярхiя?

Переводы, если иное не указано, выполнил Максим Кравець, за что ему глубокая благодарность.

СКОРОЧЕНИЙ ЖИТТЄПИС

Народився 31 травня 1957 року в Москві. При народженні був іменований Максимом на честь Олексія Пєшкова (Максима Ґорького).

Батько Гавриїл Якович Кротов, мати Муся Лазарівна Кротова, народжена Ґіндіна; вчителі. Брати: Віктор (нар. 1946) і Леонід (нар. 1951). Батька було заарештовано через півроку після мого народження й засуджено спочатку на 15 років, а в таборі ще на 3 роки (після падіння комунізму реабілітовано), термін відсидів сповна. Фактично головою родини був дід Лазар Борисович Ґіндін, лікар.

Короткозорий, в армії не служив. 1974 року був хрещений священиком Олександром Менєм. При хрещенні прибрав ім’я Яків (іменини у день ап. Якова, брата ап. Івана Богослова). Офіційно зміна імені зареєстрована 1991 року. До загибелі о. Олександра в 1990 році був його прихожанином.

1976 року одружився з Іриною Миколаївною Васильєвою, співробітницею Історичної бібліотеки, випускницею істфаку МДУ. 1977 року народився син Марко, 1980 року Матвій.

У 1973-1978 роках працював у Державній публічній історичній бібліотеці (бібліотекарем, потім у друкарні), був звідти звільнений за копіювання «антирадянщини» – віршів Мандельштама.

У 1978-1985 роках працював у Центральному державному архіві стародавніх актів, був допитуваний у КДБ і звільнений за вимогою КДБ. Знайти роботу за фахом у Москві не дали. Завдяки допомоги Алли Сергіївни Мельникової та Олександра Лазаровича Станіславського влаштувався у Звєніґородський історико-архітектурний музей, що розташований у будівлях тоді ще закритого Савино-Сторожевського монастиря. Коли утворився філіял музею в Вяземах-Захарові, я там попрацював роки півтори завідуючим.

Навесні 1990 року залишив державну службу, від тієї пори й досьогодні заробляю на життя перекладами (добре знаю англійську, трохи читаю французькою, польською, німецькою, латиною), а також журналістикою, працюючи на декілька редакцій водночас. Починав у газеті «Куранти», до кінця 1990-х часто друкувався у часописах «Сегодня» («Сьогодні»), «Общей газете» («Спільна газета»), «Московских новостях» («Московські новини»), «Свете Евангелия» («Світло Євангелії»), «Экспресс-хронике» («Експрес-хроніка»); у товстих журналах друкувався нечасто. Потім залишилися «Итоги» («Підсумки») та «Общая газета», «Еженедельный журнал» («Щотижневий журнал»), потім і це все розігнали, закрили, підмінили або кастрували. Так що від 2002 року я майже не друкуюсь, а якщо щось і друкую, то не на політичні теми.

Від 1997 року веду передачу «З християнської опінії» («С христианской точки зрения») на радіо «Свобода».

ТРАГIКОМЕДIЯ БАГАТСТВА

Багатий уважає, що його не люблять невдахи, що його не люблять завидники. Невдахи й завидники вважають, що не люблять багатства через прагнення справедливості. Але ті, хто прагне справедливості, мають ненавидіти несправедливість, а не багатство. Ті, хто ненавидять багатство, насправді люблять багатство і бажають ним володіти. Це патос комунізму – всіх зробити багатими. Даремно сміялися з комунізму багатії, звинувачуючи революцію в прагненні всіх зробити однаково злиденними. Проблема саме в тому, що комунізм хоче всіх зробити багатими та за певних умов навіть спроможний цього добитися. Головна умова – несправедливість, підміна права справедливістю, тобто підміна суду як змагання – судом як свавіллям. Комунізм відрізняється від капіталізму не відсутністю конкуренції в економіці, а відсутністю конкуренції у суді. Одержавлення економіки – це вже наслідок.

Психологія жебраків, які ненавидять багатіїв, є психологія багатих людей – людей, що прагнуть багатства. Це психологія людей, що переконані, що знають, як розподіляти грошові потоки, кому скільки платити, кого звільнювати, а кого брати на роботу. Тільки керівних фотелів на всіх не вистачає, адже ті, хто засів у ці фотелі, згори поглядають на тих, хто не заліз, а невдахи відповідають їм ненавистю та будують свої пляни. Капіталізму будь-якого різновиду це не стосується, тому що конкуренція за фотелі здійснюється не на ринку, а в коридорах влади.

Трагікомедія багатства – в тому, що порок ще не гарантує багатства. Численні жебраки є більш порочними від численних багатіїв. Можливо, багатство дійсно вимагає безсовісності. Проте безсовісності не достатньо. Будівництво оселі вимагає піску й дерева, але пляжі та ліси існують і там, де немає будинків. Безсовісності вистачає й на багатих, й на жебраків. Багатії схильні вбачати в людях скот, але жебраки їм в цьому анітрохи не поступаються. Тільки багатій принаймні багатіїв згоден уважати за людей, а жебрак згоден уважати бидлом і скотами всіх – і побратимів по злиднях, і ворогів по щастю.

Власність є творчість, багатство є крадіжка. Тому існують багаті старці й багатії без власності. Багатство не там, де гроші, а там, де прагнення вкрасти, віра в те, що світ можна лише поділити й перетасувати, але що нового у світі не буває. Багатство є відвертання творчого добробуту. Багатство – те, що можна вкрасти. Капітал украсти неможливо. Жебрак – той хто зібрав багатство там, де йо’ можна було вкрасти – його і вкрали.

Жебраки праві, коли стверджують, що вітчизняні багатії – зовсім не західні капіталісти. Але й ці жебраки – не західні бідняки. Це старці колективістського штибу, хамуваті, пихаті, глухі до чужої думки й німі, коли треба принести вибачення за свої помилки. А помилок у них багато – ці жебраки працюють, але працюють дуже кепсько. Вони отримують жалюгідну зарплатню, але якби їм сплачували за їхньою працею, їм належала б купа осіннього листя. Ці старці – точна копія багатіїв, котрих вони ненавидять. Це паскудні вчителі, невмілі лікарі, хами-продавці. Їм немає коли працювати, тому що вони зайняті головною справою життя – ненавистю до багатіїв. Жебраків ці жебраки також не люблять і не допомагають братам по злиднях, а лише скаржаться, що уряд і багатії ніяк не розщедряться. Та зазвичай це й не жебраки зовсім, а хіба бідняки.  Заздрість до багатства спонукає їх зменшувати своє майно та не бачити справжніх злидарів.

ПРАВОСЛАВНI Й КАТОЛИКИ: РОЗБIЖНОСТI

ХРЕСНЕ ЗНАМЕННЯ: справа наліво або зліва направо?

Тисячу років тому, коли більше всього викривали один одного православні й католики, розбіжностей нараховували десятки. З цих десятків у наші дні більшість нікого не обходить. Вони зберігаються, але їх спокійно приймають як безневинні особливості. Ще більш примітно, що багато розбіжностей, які сьогодні на першому пляні, тисячу років тому існували, але нікого зовсім не турбували. Наприклад, що православні хрестяться справа наліво, а католики – зліва направо.

Таке відбувалося зовсім не тому, що древні полемісти були дуже терпимі до обрядових дрібниць. Вони переймалися й куди як меншими речами. Причина в іншому: священики благословляють – і ось благословляють католицькі й православні священики однаково. Хрестяться – по-різному, як і миряни. Тим не менше, в давнину розбіжностями між православ’ям і католицтвом переймалися передусім «релігійні фахівці», клірики. Вони відчували те, що порівняно нещодавно сформулювали історики: початково й католики, й православні здійснювали хресне знамення не над собою, а над різними предметами й людьми, благословляючи їх. Цей жест на Заході і на Сході робили однаково. Коли ж з’явився звичай осіняти хрестом і самого себе, трапилося замішання і розділення. На Сході вирішили, що треба дзеркально перевернути жест: аби ліве стало правим, праве – лівим. На Заході вирішили, що перевертати не треба, треба просто наблизити знак до свого тіла.

Напевне тут зіграло ролю й те, що римляни – єдиний нарід з народів Евразії, котрий віддавна вважав «добрим» не правий бік, а лівий. Тому, до речі, й обручка досі «католицькі» народи носять на лівиці – а на правиці лише в разі, якщо трапилося нещастя (смерть дружини або розлучення – даруйте, розлучення для християн нещастя).

Із часом право благословляти іншого залишилося за священиками – принаймні, їхнє благословення стало цінуватися набагато вище від «звичайного». «Мирянське благословення», «просте» хресне знамення з точки зору священика було не таким важливим, як благословення священицьке. Ось і не потрапила ця розбіжність до викривальних списків. Зате у ХХ сторіччі, коли підраховувати розбіжності заходилися насамперед «рядові» віруючі, коли вони почали говорити й писати, – ця розбіжність вийшла на перший плян.

З ТОЧКИ ЗОРУ СВЯЩЕНИКА

У Середні віки грамотність була привілеєм духівництва, а вже полеміка стосовно церковних питань виключно духівництвом і велася. Мирянам, здається, це було байдуже. Виняток складали політики. Але й вони змушені були звертатися за допомогою до експертів – тобто, до духівництва. Теодосій Печерський писав своє послання проти католиків як умовляння не до селян чи вояків, а до князя. Візантійські імператори часто активно готувалися до союзу й примирення з католиками, і щоразу проти них повставали візантійські ієрархи (протестувальників була завжди меншість, але з інших станів узагалі ніхто не протестував).

Духівництво насамперед здійснює богослужіння. Принаймні, так було в ранньому Середньовіччі, коли оформлявся конфлікт із західним християнством. Професійних богословів, та ще й мирян, узагалі не було. Не було ні семінарій, ні духовних шкіл, ані академій, не було уроків Закону Божого в школах, та й самих шкіл не було, отже богословам краще було не жити. А ось за богослужіння платили – особливо за панахиди (а в католиків – заупокійні меси). Вважалося, що від кількості цих молитов безпосередньо залежить доля небіжчика, хоча пояснити це утруднювалися. Богословів-то не було…

МОЛИТИСЯ ЗА ВСІХ АБО ЗА КОЖНОГО?

Ось, до речі, й перша розбіжність між православ’ям і католицтвом у богослужінні. Католики зберегли древню традицію: за літургією не лише молитися про потреби людей, але й благословляти під час літургії шлюб, єднати з літургією молитву за небіжчиків. У православ’ї цей звичай почали відроджувати вже в ХХ сторіччі, потроху, впізнавши, що таке можливо, і що є в католиків. Для мирян це важливо – чи вінчають під час загального богослужіння, чи після. Це наче прилюдна сповідь або сповідь у комірці, де не завжди й ясно, хто саме сидить.

У ХХ сторіччі багато з православних священиків особливо почали турбуватися про те, щоби молитися за потреби тих, хто прийшли на службу, перед початком служби – під час «проскомідії», коли готується хліб для літургії. Літургія, мовляв, служба спільна, громадська, на ній недоречно молитися за особисті потреби. Але ж на те й спільна молитва, аби разом молитися за те, що потрібно кожному: і за щастя в шлюбі, і за щасливу путь. У найважливіший момент літургії священик молиться за саме матеріяльні потреби конкретних людей – за подорожніх (у давнину подорожі були завжди пов’язані зі смертельним ризиком, принаймні – зі страхом), хворих, полонених, а зовсім не за порятунок усього людства.

СІМДЕСЯТ РОЗБІЖНОСТЕЙ – СВЯТА СПРАВА

Усіх розбіжностей у богослужінні православних і католиків багацько: сотні й тисячі дрібниць, особливо, якщо врахувати, що «православне богослужіння» також дуже відмінне у різних країнах і в різні віки, та й католицьке богослужіння – особливо в давнину – було вельми не уніфіковане. Варто подивитися: а що вважало за важливе само духівництво?

Духівництво вважало важливим насамперед, щоб розбіжностей було якесь символічне число. Наприклад, митрополит Георгій Київський у 1070-і роки написав трактат про сімдесят розбіжностей між «латиною» і православними. Щоправда, 70 розбіжностей він так і не налічив, але десятки три таки набрав. І здебільшого – богослужебних. 70 – число біблійне, священне. Не випадково леґенда говорила, що й переклали Біблію з давньоєврейської на грецьку 70 «тлумачників», і 70 учнів обрав Ісус. Було б 69 – так вони, можливо, від сатани. А якщо 70 – точно від Бога, значить, не люди їх вигадали, а «так треба».

КОЛИ ЦІЛУВАТИСЯ

Під час і католицького, і православного богослужіння, коли згадують Таємну Вечерю, священики цілують один одного. Це рештка первісної традиції, коли так цілували один одного всі християни. І в православ’ї, й у католицтві мирян цього приємного обов’язку позбавили (тільки від середини ХХ ст. почали потроху допускати спільне «привітання», але відтепер уже люди стали більш стриманими в спілкуванні один з одним, і зазвичай католики лише потискають один одному руки). Православні священики цілуються (та немає в цьому нічого особливо приємного, коли всі сто років знайомі, так що це цілком символічне радіння, «лікованіє» («лицем» до «лику»)) перед тим, як почнуть промовляти найважливіші молитви, а католицькі – після того. З цього й знущався митрополит Нікіфор: як же так, адже Христос не сказав: «Візьми, їси й цілуй». Він якось упустив з зору, що Христос не сказав і «Цілуй, а потім увізьми та їж».

ХЕРУВИМИ НЕ ВИ, МИ ХЕРУВИМИ

Під час того ж богослужіння православні двічі урочисто виходять із олтаря – вперше з Євангелію, вдруге – з хлібом і вином. Цей звичай уперше виник у величезному соборі в столиці імперії. Євангелія зберігалася в окремій кімнаті, й хліб з вином приносили на окремий стіл. Собор був великий, і поки несли Євангелію й хліб, минало багато часу, який заповнювали співом урочистого гімну – добре відомого й у нас по перших старослов’янських словах («Іже херувими») і, головне, по словах «отложим попєчєніє» (відкладемо клопіт).

Так вже було влаштована середньовічна свідомість, що тоді вважали: якщо ми співаємо «Іже херувими», значить, «Іже херувими» співали завжди, від апостольських часів, отже – хто не співає, той порушив традицію, порушив укладене Господом.

Утім, і в наші часи достатньо людей, що вважають, ніби першу ікону намалював особисто євангеліст Лука… «Достатньо» – для чого? Достатньо для того, щоби не сердитися на тих, хто розуміє: в перші три століття свого існування християни ікон не малювали і, природно, не шанували. Лука вельми б здивувався, якби опинився в Успенському соборі в Кремлі – він був би впевнений, що потрапив у капище якогось язичницького єгипетського божества. Але що взяти з Луки – він не був ані католиком, ані православним. Всього-на-всього лікар, хоча й віруючий. Рідкість, але не унікум. В олтар собору його б не пустили, хіба лише настоятеля шляк трафив.

Утім, протестанти-іконоборці можуть не перейматися: їхнього преклоніння перед Біблією Лука теж, скорше всього, не зрозумів би. Євангеліст не шанував Біблію, а писав її. Не можна шанувати мармур, з якого крешеш статую. Особливо, якщо дієш з натхнення.

Але що це все «якби», «якби». І католики, і православні, і протестанти однаково вважають, що Лука всі двадцять сторіч християнства живий. Він знає й про ікони, і про Біблію, і про багато такого, чого ми якраз ще не знаємо: адже він дивиться на історію, як ми – на історичну мапу. Згори вниз. І, скоріш за все, він-то якраз розуміє геть усе – на відміну від…

ФАНАТИК

(за визначенням Черчіля)

Шикарне визначення поняття фанатик дав Черчиль: "Фанатик не може змінити свою точку зору і не хоче змінити тему"

Геніальною є друга половина визначення. Адже багато хто з тих, що засуджують і викривають фанатизм, й самі є справжнісінькими фанатиками! – і саме тому, що "не хочуть змінити тему". Тонка і принципова відмінність між "не можу" і "не хочу"!

Бути вірним – це не залежить від людини. У всякому разі – не завжди залежить. Зовсім не будь-яка точка зору допускає навіть думку про те, що її можливо змінити! Якщо хтось переконаний, що отрута є отруйною, він і не повинен змінювати свою позицію, – інакше це буде не зміна, а зрада.

Любов у цьому сенсі є фанатичною, і це дуже добре, це достойно і праведно, а інакше – не любов. Однак, якщо любити чи не любити – це від людини не залежить, то мучити людей безкінечними розмовами про свою любов або не мучити – це абсолютно їй підвладно.

Фанатики не викликають ні відрази, ні розчулення, – скоріше елементерне роздратування. Вони дратують саме тому, що можуть мовчати. Більше того – вони достатньо часто мовчать. Отже, якщо вже вони заговорили... Значить – вирішили, що люди навколо – це саме та аудиторія, що підходить для їхньої проповіді. І ось це вже може межувати зі зневагою і образою.

Перевод Никиты, narodna.pravda.com.ua, 2009

ВИБОРИ – ЩЕ НЕ СМЕРТЬ

Вибори – чудовий, веселий і добрий винахід, що перетворює політику на різновид гри. Можна дуже серйозно ставитися до футболу, але все ж таки ганяти полем м’яча є заняттям не таким серйозним, як Куликова або якась інша битва. Можна дуже серйозно ставитися до політики, але все ж таки опускання до скриньки папірця не є настільки серйозним, як війна Червоної й Білої Троянд. Щоправда, вибори можуть бути так чи інакше пов’язані з війною громадянською або якоюсь іншою, але все ж таки то є зв’язок досить опосередкований. Школярам дуже важко запам’ятати підсумки виборів до Установчих зборів або до Рейхстаґу, бо й їжакові зрозуміло, що революція і громадянська війна в Росії, рівно як і Друга світова війна, розпочалися не через голосування; взагалі не через якусь одну причину. Навчитися обирати означає навчитися бути веселим і добрим, приймаючи волю більшості – якщо вона здається нам дурною, як приймають грозу та землетрус веселі й добрі люди, не втрачаючи духу, не втрачаючи віри в людей. Саме внутрішня впевненість у собі може зробити вибори демократичною процедурою. Людина боягузлива надає таке значення опінії більшості, тому що неспроможна змиритися з тим, що ця опінія не є сприятливою. Якщо вона – революціонер і бачить тріюмф контрреволюції, вона засмучується; але смуток охоплює й традиціоналіста, який бачить перемогу революції. Головне ж: навіть революціонер-переможець (рівно як і контрреволюціонер) після першої бурхливої радості незабаром знову засмучується. Потреба в постійній опорі на оточення є саме таким різновидом наркоманії, як і куріння. Спершу достатньо пари цигарок на день, а на день кончини й двох пачок замало. Ті, хто ставиться до виборів занадто серйозно, спочатку радіють перемозі хоча б відносною більшістю, але коли вони переймаються тим, що за їхні улюблені ідеї або провідника проголосувало лише 98 відсотків виборців, – кінець режиму явно близький. Вибори в Росії поки ще погані не тим, що можуть спричинитися до громадянської війни і загибелі мільйонів людей, а тим, що до виборів призводять пристрасті, що гірші й згубніші від будь-якої громадянської війни. Пристрасті ці не вибухають мітинґами й бійками, поливанням кандидатів брудом – якби то! Все набагато гірше: ці пристрасті тихцем роз’ятрюють душу. Але сіркова кислота, котру не плескають іншому в лице (хоч це вже наявне), а випивають самі або примушують пити інших, – однаково отруйна.  Нас роз’ятрює катеґорійність – це антипод демократичності, рішуче небажання визнавати за іншою людиною можливості по-іншому дивитися на світ. В нас той, хто думає інакше, той не є вже людиною, а є поганню й лобурякою. Зрозуміло, що на це грішать комуністи; але час вже припинити грішити на це тим, хто називає себе антикомуністами і демократами.

Хто заперечує: прихід до влади комуністів призведе до кінця й леґальної опозиції, й нашої куцої свободи друку. Але це ще не привід катеґорійно вимагати голосувати за антикомуністів і називати всіх, хто закликає до якоїсь «третьої сили», ідіотами. Існують бо люди не дурні й сміливі, які здатні бути й нелеґальною опозицією, сидіти в тюрмі, йти на розстріл. Вони не вимагають від інших саме того ж, не закидають людям менш сильним, не вважають їх за розумово відсталих. Можна для себе вважати можливою або леґальну опозицію доброму начальству, або покірний перехід до різників злого начальства, але для іншого-то можна визнати  можливість проголосувати сьогодні так, аби він завтра сів у тюрму? Адже багато з тих, хто визнає лише леґальну антикомуністичну опозицію, цілком по-комуністичному засвистує наразі та затоптує тих, хто й раніше сідав у табір за антикомунізм, і в майбутньому на це ж ризикне. І чи чесно говорити, що мовляв, крайні антикомуністи, які вважали за комуністичний навіть режим Єльцина, не тільки себе підводять у майбутньому під розстріл, але й весь російський народ? Це ж є шантажем найпідлішого штибу: не дрочи, мовляв, пана, а то не тебе одного, а й мене з мамкою та все село випорють… Така позиція й сама по собі смердить, а коли вже водночас декілька сіл з аулами цей самий пан «зачищає», так тим паче вона відгомонить турботою зовсім не про інших, а виключно за себе.

Аж занадто в сьогоденній передвиборчій агітації говориться таким чином, ніби вибори означають смерть або життя. Можливо, це дійсно є останні відносно вільні вибори в Росії, але життя не скінчиться й за приходом комуністів. Тут релігія може добряче допомогти демократії, хоча релігія й не є демократією (як і демократія лише до того демократична, поки не перетворюється на релігію). Христос сказав: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може» (Матв. 10:28). Християни не лякаються повернення комуністів не тому, що Зюґанов дійсно буде протектувати Церкві. Він, може, й буде допомагати деяким з церковних чиновників, але більшості християн буде непереливки: когось не будуть реєструвати, когось вишлють із країни, когось, бігме, й посадять. І все ж християни зустрічали гоніння, висилання й смерть (і не так уже важливо – від руки ката або від ракової пухлини), лякаючись не смерті тіла, а лякаючись перед загибеллю перестати бути людиною. Душу не можна знищити, а якщо вона ще й вірує у Воскреслого, то й тіло повернеться до душі.

Демократія, як і християнство, є там, де є людина; фашизм може існувати й без людей, у царстві роботів. Тому і в демократії є плоть, а є дух, і турбота про дух для демократії є важливішою від турботи про тіло. Можна зберегти демократичну плоть – інститути демократії, і при цьому вбити душу свободи, як це сталося у Німеччині й Росії за тоталітаризму. Причому, душа свободи вбивається не лише тоді, коли секретарі або канцлери стають фюрерами; вона вбивається набагато раніше, й фюрерами стають там, де побіжно кидають: «Немає альтернативи!..» Адже Гітлера обирали саме для того, щоб до влади не прийшли комуністи; крий Боже, це не означає, що Єльцина справедливо прирівнювати до Гітлера. І все ж свобода є не тільки й не лише результатом виборів, скільки є станом душі, й не можна захистити свободу у майбутньому, виганяючи її з сучасного, наступаючи на горло власній пісні заради заглушення «Інтернаціоналу». Хто хоче агітувати за того чи іншого кандидата на користь демократії, хай агітує спокійно, з повагою до права іншого на іншу позицію та на іншу арґументацію, на іншу логіку, нехай не рве свою й чужу сорочку в істеричному страху й не непритомніє, якщо я скажу: через повагу до Сергія Адамовича Ковальова голосуватиму, як він пропонує, за Явлінського, й закликаю до того інших.

БОГ ПІД ЛІЖКОМ

Англійський письменник Клайв Льюїс порівняв Бога в невіруючому світі з підсудним. Це було півсторіччя тому – ідеальний час для богословів. Уже не було інквізиції й претензій до богословів, але ще були претензії до Бога. Сьогодні нормальній людині ні до чого імітувати віру, а без віри в Бога які можуть бути претензії до Бога?

Звичайно, є ще люди, нормальні в старому сенсі слова – вони називають себе віруючими, тому що це угодно начальству, або тому що в них національність така. Але таких, слава Богу, меншина. Більшість же ставиться до Бога саме так, як і за часів Христа: якщо й є, то надто високо, щоб використовувати хоча б у якості вішалки.

У Росії картина змазана тим, що одна з вір обрана начальством на місце марксизму. Тут не посперечаєшся. Цікавіше в Криму, де невіруючих не менше від Росії, але вони можуть говорити на повний голос; де є мусульмани, до того ж – на відміну від російських – ці теж не бояться говорити на повний голос. Зрозуміло, всі ці розбіжності цілком вторинні. Головні розбіжності – між тими, хто прагне зберегти те, що отримано за комуністів, і тими, хто прагне повернути собі те, що належало століттями. Кримські татари в Криму – це якби російське дворянство повернулося до Росії із бажанням повернути свою землю. Багато з тих, хто сьогодні плазує перед панами-туристами, вгризлися б їм у горлянку за першої ж згадки про повернення награбованого.

Крим – пречудовий приклад того, як конфлікт релігій прикриває справжній конфлікт. Питання не в тому, чи можуть жити православні й мусульмани мирно? Питання в тому – чи можуть жити мирно ті, кого пограбували, з тими, хто користає з награбованого.

Чи означає це, що конфлікт, котрий жевріє поміж православними й мусульманами, потрібно розв’язувати без Бога? Бо є ж рецепт релігійного миру по-кремлівськи: гаркнути згори, призначити мусульманам таких релігійних лідерів, щоб самі не бешкетували та й іншим не давали, а хто не згодний – тому затопити у писок. Є рецепт релігійного миру по-дитсадовськи: нанівець заборонити будь-які розмови про релігію, мулл і попів позачинювати по мечетях і церквах, і за відсутності баламутів настане мир-дружба.

Обидва рецепти виходять із переконання, що все зло від віри, а щастя – в її відсутності. Адже віри немає не тільки там, де немає релігії, але й там, де релігія підпорядкована державі. Православний богослов, який покладається на силу держави, не вірує, а біснується. Його Бог – дубинка, що висить на стіні. Атеїст, який покладається на те, що достатньо взятися за руки та примовити «Мир, дружба», не біснується, звичайно, але вірує у мару – у вроджену доброту людини. Його Бог – самовар на обідньому столі, з якого так гарно всім розлити чайку.

А якщо сусіда хоче не чаю з самовару, а хоче назад будинок, де цей самовар стоїть і котрий колись-то належав сусідській родині? Та іноді неможливо домовитися навіть із рідним братом, як зазначав ще Каїн. «Вороги людині домашні його», – сказав Господь Ісус. Що вже казати за всіх інших? Злість і ненависть часто спалахують без зовнішніх причин. І якщо вже спалахнули – пропозиція випити чайку разом (не кажучи вже за пропозицію дубинки) сприймається як знущання.

Виховання, розмови, дискусії можуть пом’якшити прояви злоби, але справжній і твердий мир між православними, татарами, грабіжниками, росіянами, мусульманами, українцями, пограбованими досягається інакше. Він саме там, де вказав Ісус, порівнявши Царство Боже (а, значить, Бога) з монетою, що закотилася під ліжко. Ми всі шукаємо миру там, де світло, а треба шукати там, куди ми нечасто заглядаємо – у власній душі. Душа завжди – кімната, звідки людина виходить до інших, де думає, сидячи на стільці, де кохає – на ліжку, зрозуміле. Як і будь-яка кімната, душа заростає брудом і захаращується мотлохом. Отже  треба, як висловився Ісус, замести в кімнаті душі (Лк. 15:8). Романтики вважають, що достатньо розслабитися, щоб не сваритися з іншими. Фанатики вважають, що треба застосувати силу – до іншого. А треба застосувати силу до себе, і не одноразово, а щодня – чистити себе, перевіряти себе, очищувати себе. Тоді й знайдеться -  скоріш всього, під ліжком, адже ліжко це престол любові – втрачені властивості: коли сваримося – пробачати, коли не розуміємо – довіряти, коли не любимі – любити.

РОСІЯНИ ПІД ЛІЖКОМ

Бути громадянином Росії означає не бути громадянином України. Юридично подвійне громадянство може існувати. Морально ж найкраще, що може зробити російська людина, що любить свободу, – не вчити Україну ні добра, ні зла. Адже бути громадянином означає відповідати за борги своєї країни. Борг Росії перед Україною – великий, і «відповідати» в цьому випадку парадоксальним чином означає «мовчати». Промовч – громадяни України не дурніші за громадян Росії, розбиратися у своїх справах вони повинні і можуть самі. Підказки тут недоречні так само, як поради преферансиста шахістові. Точніше, як поради преферансиста шахістові, котрого преферансист довго і вперто змушував грати в преферанс.

Нервове ставлення українців до пропаґандистів російського уряду – прояв нормального інстинкту самозбереження. Надто часто імперська пропаґанда передує імперським авантюрам. Є матеріяльні причини іґнорувати цих пропаґандистів. Вони – частина традиційних для таємної політичної поліції методів і до методів армії відношення не мають. Метод простий: якщо не можеш кинути в нормальну людину камінь або бомбу, кинь у неї ненормальну людину. При цьому не має значення, натурально людина ненормальна чи прикидається. Класичний приклад, звісно, Жиріновський, Роґозін, а далі, за Євангелієм, ім’я їм леґіон. Євангельський леґіон вселився у свиней, чекістський леґіон – у людей. Євангельський леґіон помчав до моря Галілейського, кремлівський леґіон – до Чорного.

Є й нематеріяльні причини іґнорувати стьобних проповідників «принад батога», державної релігійности тощо. Адже вони для того й пускають півня, щоб вивести всіх довкола з рівноваги й зосередити увагу на собі, а не на житті.

Іґнорувати стьоб – велетенська робота, що вимагає високої фаховости та людської зрілости. В Росії цю роботу не зроблено. Навіть у роки відносної свободи слова (1991-1999) російські журналісти віддавали перевагу Жиріновському та Лєонтьєву – тому що лінивому або неморальному журналістові легше запустити в газету або етер хуліґана, а не притомну людину.

Я не стежу пильно за українською журналістикою, але якісь зденервовані реакції на кремлівських героїв, яких туди засилають, до Москви доходять. Не треба нервуватися. Знервованість має на увазі, що в булці зустрівся тарган: «Ах, годі таке собі навіть уявити!» Приймімо раз і – ні, не назавжди, але років на п’ятдесят, що російська влада – не булка з родзинками. Якщо хочеться скрикнути – кричіть, коли виявите в кремлівських коридорах притомних людей. Їх і за межами Кремля небагато. Все гаразд: знаменитий філософ Діоген Синопський також ходив серед білого дня з ліхтарем, шукав притомну людину. Але ж і комарів шукати не треба, самі прилетять, а щоб побачити райського птаха, треба їхати аж на Суматру. Господь Ісус порівняв самого Себе – Бога, Який шукає людину, – с жінкою, яка зі свічкою в руці серед білого дня шукає монету, що закотилася. Бог трудиться, можуть потрудитися й українці – шукайте росіян не там, де хтось сміє прорікати від імені всієї Росії та й більше того. Шукайте нас під ліжком – але не під своїм, а під нашими, російськими ліжками. В сьогоднішній Росії це одне з найбезпечніших і найсвітліших місць.

2006. Переклав з російської Андрій Протопсалт

ЖИТТЯ ПІД МАЯТНИКОМ

З численних совєтологічних концепцій лише одна пережила 1990-і роки, а саме Алена Безансона. Цей відомий політолог уважає, що большевицький тоталітаризм є сильним не тому, що він тоталітаризм, а тому, що большевицький, тобто дволичний або, якщо до вподоби, двохфазовий. Не палиця, а змія – лише два вигини: праворуч і ліворуч, але цього достатньо, щоб повзти. Для означення цих двох вигинів (або фаз) Безансон узяв назви історично перші: неп – вплив праворуч і «воєнний комунізм» – вплив ліворуч.

Нині, коли молодь абревіятуру «неп» навряд чи відрізнить від якого-небудь репу, краще вживати більш усталені терміни, хоча б «плюс» для непу й «мінус» для воєнного комунізму. До того ж тут є та правда, що в плюсовій фазі мужикам дозволяється обростати жирком, ідеями й почуттям власної гідності, а в другій фазі все це анулюється. Іноді анулюється навіть разом із мужиком, але ніколи з усіма мужиками в цілому, інакше – з ким переходити до нової плюсової фази?

Але підлеглі забувають, що живуть на маятнику, забувають приносити жертви руці, котра їх відпустила. А в Руки є ще й Рот, їй треба їсти. Тоді вона хапає маятник і тягне до себе: в цій фазі заводу відбуваються навіть сталінські репресії проти номенклятури, щоб та мобілізувалася й відправилася до підлеглих на полюддя. Зшаленіла номенклятура не дурна – вона викликає до себе начальника цеху й вимагає віддати все, а також підкорити Єнісей і поставити балет на орбіті. Як – самі вирішуйте (тут начальство розуміє, що свобода – найкращий економіст). Не встигнете – розстріл. Хтось конкурує заради грошей, а ви поконкуруйте заради життя. Працює – п’ятирічку виконують у тиждень, Єнісей перекрито, помираючий лебідь нагодований і танцює. Начальство заспокоюється, і маятник, минув точку репресій, підноситься до небес до наступної реґресії.

Життя на такому маятнику є, але дуже кепська. Насамперед – цинічна. Люди впевнені, що крім маятнику ніякого життя ніде немає. Вони гойдаються, їм здається, весь світ гойдається. Немає свободи, є лише демагогія. Немає реформ, є лише особливо розумна або особливо дурна номенклятура. Особливо розумна номенклятура під виглядом реформ по-особливому капосно тебе обирає. Особливо дурна номенклятура дійсно впроваджує реформи, але швидко зазнає невдачі.

Зрозуміло, ні про які реформи і не йдеться. За «невдалі реформи» вважають спроби присобачити маятник до дзиґарика, російське рабство – до европейської свободи. Це називають «авторитарною модернізацією», але це – модернізація авторитаризму. Природно, що з цього нічого не виходить. Жаліти невдах не варто – адже крім невдалих «реформаторів», що граються із маятником, є ще мільйони людей, які мешкають на маятнику, та не варто забувати, що існують ще мільярди людей, що наче герой одного моторошного оповідання Едґара По, живуть під маятником, який не тільки гойдається, але й знижується… а ховатися немає куди… а на кінці маятнику атомна бомбочка…

* * *

Безансон створив свою безсмертну модель у розпалі третього Мінуса (вважаючи першим саме воєнний комунізм, а другим 1928-1953 роки). Після нього ми мали щастя порозкошувати у четвертому Плюсі (вважаючи другим «відлигу», а третім – «перебудову»).

Головним доводом тих, хто запевняє, що й нині ми не в Мінусі, є свобода слова. Мовляв, раз у 1944 році, наприклад, не можна було назвати геноцид чеченців геноцидом, а нині – залюбки, й при цьому можна не лякатися в’язниці та розстрілу, значить, ми в Плюсі. За часом появи цього арґументу приблизно зрозуміло, коли Мінус розпочався – року приблизно 1994-го, хоча, можливо, й роком-другим раніше.

Коли влада, відбиваючись від звинувачень, указує на те, що могла б бути і бритвою, а ось утримується же – значить, точно Мінус. Тут уже не так важливо, чи дійсно є свобода слова, хай принаймні обтята, як зараз, чи тільки її імітація а-ля Еренбурґ з Євтушенко. Важливо, що владі з великої дзвіниці плювати, як до неї ставляться. Адже Плюс – «перебудова» – він здебільшого й полягав у тому, що влада бігала по вулицях з розпатланим волоссям і репетувала: «Підтримайте мене!» Не генсек, звичайно, бігав, а там Жванецький закличе, там Рєзанов, там Коротич…

Звісно, і в Плюсі наша влада так само не потребує чиєїсь підтримки, як і при взятті Зимового. Але поки мужик набирає вагу на вільному пасовиську, вона знервується, їй здається, що от-от усі зрозуміють, наскільки вона не тільки не потрібна, але й небезпечна. Ось і починається жалісне скиглення: допоможіть найтяжчому хворому в світі, а то кінці віддам… Отакої! Ця влада стоїть на тому, щоби нічого й нікому не віддавати, навіть кінці.

Утім, у нинішнього Мінуса є принаймні той плюс, що грамотна людина, яка в плюсовій фазі сяк-так, але замислиться: чи не зайнятися політикою, тепер цю думку відкинула. У нормальному, небольшевицькому світі є вірною формула: «Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою», в Росії ж усе шкереберть: «Якщо політика зайнялася тобою, то ти не займайся політикою».

Політизованість – принада, що допомагає вцілити людині й світу, – усюди, тільки не в Terra Sovetica.

КРАЇНА ПЕРЕМОЖНОГО ІСИХАЗМА

З усіх дивних слів «мовчання» найдивніше – в українській так само, як і в польській, і в російській. «Мовчання» – одного кореня з «мова» і «мовити». Як же можна відсутність мови означати тим самим словом, що й саму мову? Чому недостатньо логічної «безмовності»?

Безмовність так само відрізняється від мовчання, як неспокійність від спокою. Зовнішньо можна не розрізняти – а всередині антиподи. Безмовними є від надлишку енергії, мовчать від утоми. «Народ безмовний» – це перед грозою. «Народ мовчить» – влада може спати спокійно.

Безмовність може бути священною, молитва може бути безмовною, мовчання нічого не може. Можна скомандувати: «Мовчати!», але неможливо наказати «бути безмовним». Заспокоїти підданих неважко, важко воскресити тих, хто заспокоївся. Говорять, навіть неможливо.

Перемога соціялізму стала й перемогою ісихазму. Ймовірно, не випадково з усього богословського різноманіття саме ісихазм став популярний напередодні  Першої світової війни. Складне поєднання безмовної молитви з ученням про нетварні енергії в Бозі раптом стало предметом розходжень серед ченців на Афоні, причому каламутили насамперед у російському монастирі, зрештою з ісихастами вчинили так, як варто було вчинити із соціялістами: вислали пароплав і всіх гамузом арештували.

Великий був скандал: адже на Афоні навіть турки не дозволяли собі таких радикальних дій. До того ж, скандал трапився непотрібний, тому що ісихасти не революцію робили, революцію робили не ісихасти, але внаслідок революції ісихазм переміг.

Переможний ісихазм явився чимось на кшталт «переможного соціялізму». В ісихазмі совєтського типу не було повторення імені Спасителя, ані божественних енергій – взагалі ніяких енергій. Було втомлене та важке мовчання.

Звичайно, назовні совєтські життя видавало шалену кількість слів. Крім слів соціялізм, якщо він переможний, нічого видати не в змозі. Багатогодинні доповіді, вірнопіддані дифірамби – нагорі, матірна лайка – знизу.

Зрозуміло, це не слова, а один струс повітря. У Середні віки було все те ж саме: превелике число промов, молитов, лести у храмах і палацах, по хатах же важка нескінченна сварка. Тому Середні віки й зосталися в пам’яті людства добою скоріше мовчазною, принаймні, в порівнянні з прийдешньою епохою.

Так і совєтська влада – зникла вона, викинули незліченні видання партійних матеріялів, перетворилися на порох ті, хто материв, хто матерився і кого материли – і що лишилося? Трохи віршів і прози, що написано тими, хто мав щастя вчити абетку до революції.

Не випадково серед совєтських ідеалів не було жодного оратора чи проповідника. Навіть вельми провінційне красномовство Бухаріна або Луначарського робило їх підозрілими на думку оточення. Вміння красиво говорити стало підозрілим. Ідеалом став не Троцький, а Сталін, а потім Хрущов і Брежнєв. Суконна мова, недорікуватість підкреслювали близькість вождя і тих, кого вели. Зоя Космодем’янська, Мальчиш-Кібальчиш та решта партизанів на допиті – ось святі, ось свідчення, зроблене мовчанням. Не казати нічого! Секретно все!! Базікало – знахідка для шпигуномана!!!

Щоправда, й казати було нема чого. У цьому сенсі совєтське мовчання було більш простимим, ніж те, що вцілило і після перебудови комунізму на Ненове Середньовіччя. Коли мовчав совєтський продавець, це було зрозумілим: говорити не було про що та ні для чого. Але ось вже дефіциту немає, а продавці однаково розділяються на тих, що мовчать у будь-якій ситуації, й на тих, котрі все ж таки у відповідь на «дякую» відповідають «прошу».

Ні, можливо, у яких-небудь супер-магазинах, де скупляються творці Ненового Середньовіччя, продавці і першими вітаються, і посміхаються. Але адже за совєтської влади були «Берізки» та інші анклави капіталізму. Тепер їх побільшало, тому що ціни на нафту вже зросли, а можливості казнокрадства ще не повернуті до большевицької норми. Втім, і в найсуперовіших магазинах продавці стараються говорити поменше (це розумно – інакше відлякають покупця).

Момент істини надходить по розплаті, коли продавець все робить мовчки і мовчки дивиться на покупця, який наче не розуміє і дивиться на продавця, і так вони дивляться один на одного, поки продавець не скаже: «У вас нема рубля п’ятдесяти?». Як він ненавидить покупця, через тупість якого довелося порушити обіцянку мовчання! Втім, більшість покупців заздалегідь готують дріб’язок, не очікуючи натомість подяки. Напевне й після підписання якогось багатомільярдного контракту на вивіз з Росії алюмінію або нафти по-европейськи лощений міністр немовби несовєтського уряду питає в міністра, припустимо, німецького: «У вас буде сорок пфенігів, а то я всю виручку здав?»

На вулицях будь-якої іншої країни, крім Росії, безнастанно чути щебетання: «вибачте», «перепрошую», «нічого страшного». У Росії вже зникла совєтська манера материти людину, яку ти штовхнув, тому що він ішов, не звертаючи уваги на довкілля. Вже поза модою відзначати, що окуляри надягнув, а не бачить, що оточуючі поспішають, і не поступається. Але щоби сказати «даруйте», або «дозвольте пройти» – не дочекаєтесь!

Це мовчання вулиці – лише поверхневий сип. У своїх квартирах (точніше, в квартирах, що видані, як феоди, в нагороду за службу і можуть бути відняті так само легко, як Іван Грізний розоряв неугодних бояр, дворян і просто людців) громадяни Ненового Середньовіччя мовчать не менше, а навіть більше, принаймні – мовчать про більше. Мовчать про свої сексуальні проблеми, мовчать про те, що їх тішить у родичів і близьких, мовчать про свої хвороби. Потрапляють, природно, до лікарні, де лікарі завзято мовчать про справжній діягноз, отже, хворий радіє, він категорично бажає аби – якщо йому лишилося жити три дні – лікар про це промовчав.

З точки зору сучасної «західної людини» (у лапках, тому що так зрозумілий Захід оточує Росію вже майже з усіх боків) це все дуже схоже на підліткову сором’язливість. Для дорослого подібна мовчазність є нерозумною. Між тим, це безумовно раціональна поведінка, тільки от раціональна вона для Середньовіччя, для світу, в якому кожен комусь слуга, а комусь пан, де немає не те що рівності (рівності ніде й бути не може), а спілкування на рівних як одного з основних задоволень життя.

На жаль, Ненове Середньовіччя схоже на попереднє лише похмурістю та сполученням хамського мовчання з не менше хамськими лестощами й окриком. Тої безмовності, що було у Середньовіччя, що молилося і мислило, котре зрештою поклало кінець мовчанню – цього немає. Навіть ті ханжі, які намагаються грати в середньовічних ісихастів, недовго витримують і зриваються на лайку з криком під приводом захисту істини. Наче у Середньовіччя не подобали істину – подобали, а все ж таки були безмовними, коли з неї знущалися. Тому що Істина є такою, що її не завжди можна захистити словами, дуже часто можна переказати мовчанням, але ніколи не можна вразити або згубити безмовною розмовою з Тим, Хто є Істина.

КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ

Схід думає, що історія – кільце і, відповідно, биття без кінця і краю. Захід думає, що в історії кінець є – «коли народи, позабувши чвари, з’єднаються в одну сім’ю».

Росія намагається примирити ці крайнощі. Зрозуміло, не «всяк язик», що є в Росії, здійснює таку химерну справу. Або, точніше, не всяке, що є в Росії, є «язик». Зустрічаються й мізки. Володимир Соловйов там який-небудь або Ніколай Бердяєв, які твердили про те, що кінець історії є її метою. Але з точки зору російських «язиків» та інших добре підвішених членів тіла, ці мізки – г… (В.І. Ленін). Не кінець історії – мета, а мета – кінець історії. Історія міста Глупова закінчується тим, що «історія припинила течію свою». Щедріна це жахало, іншим здається величною метою, заради якої і створена держава з усім її причандаллям.

Якщо жити в межах Кремля та читати тільки відповідну пресу, то може примаритися, що в нас зовсім як на Заході – історія надійшла до свого кінця, нарешті припинилася Смута, коли купка горлодерів намагалася розгойдати човна. Настала доба спокою, не за горами доба просперизації, всьо хорошо, прекрасная маркіза.

Тільки у всякого дрючка два кінця, і в історії, коли вже вона не є коло, теж можуть бути два кінці. З них лише один – дійсно кінець у сенсі досягнення мети, а другий – кінець у зовсім іншому, менш приємному сенсі. Чи не збулося над нами пророцтво Салтикова-Щедріна про те, що російська історія закінчується тим, що «історія припинила течію свою»?

Щедріна це жахало, але і в його часи, і в наші було достатньо людей, яким саме такий кінець історії – на пляцу, з барабанним боєм і зачисткою всея Русі – видається горішньою метою, заради якої створена держава з усім її причандаллям.

Західна людина бачить той кінець історії, де закінчується держава, де розквітають свободи особистості, ринок і право й залишається лише проблема, як сплатити податки й допомогти оточуючому світові досягнути процвітання. Російська людина тягнеться до того кінця історії, де держава починається, де податки не сплачують, але збирають, і проблема теж одна: як пояснити навколишньому світу, що зачистка власного населення є боротьбою з тероризмом і тріюмфом закону.

З одного боку, страшенно гидко, що так легко можна один кінець видати за прямо протилежний, що не можна заборонити називати хана президентом, придворного лизоблюда публіцистом, що західні люди не плюнуть в ясні очі чергового самодура, а навпаки потиснуть йому руки або подарують комп’ютерну клясу придворному муфтію. Їм-то, західним, нічого – руку потиснуть і поїдуть, а нам з ними, комп’ютеризованими, жити, а ми так на них розраховували. З іншого боку, корисно пам’ятати, що самому-то Заходові ніхто не допомагав стати Заходом. До Джорджа Вашинґтона місії МВФ не приїздили, а якби приїхали, так США досі самим тютюном торгували. Схід закінчується не там, де починається Захід, а там, де закінчується надія на дядька – інакше ми приречені весь час зслизати зі сподівань на доброго дядька до сподівань на сильного – дідька. Проблема в тому, що людині все ж таки конче необхідно на когось сподіватися і, очевидно, не дарма і не так вже це погано. Але це – вже зовсім інша історія.

ФАШИЗМ IЗСЕРЕДИНИ

Переклав Осип Мишкін за публікаціЇю: яков Кротов. Фашизм изнутри. http://www.krotov.org/yakov/dnevnik/2002/001924.html

Після падіння комунізму в Росії несподівано для багатьох постала проблема визначення того, що таке фашизм. Виникли численні організації, котрі послуговуються символами, що їх у Росії традиційно вважають фашистськими, а публіцисти заговорили про фашистські тенденції в ідеології панівної еліти.

Можна відмовитися від уживання терміна «фашизм» і на означення здебільшого нових явищ шукати нового слова. Перевага такого підходу в тому, що термін «фашизм» часто-густо використовують, аби локалізувати феномен, применшити його значення, подати відповідні тенденції як щось марґінальне. Адже історично «фашизм» насамперед – позначка саме марґінальних угруповань у повоєнній Італії та Німеччині, угруповань, які лише прагнули влади (назвімо це «мікрофашизм»). У другу чергу – це правлячий тоталітарний режим, який намагається насаджувати однодумність, розширювати «життєвий простірї нації, розв’язувати «расову проблему», підпорядковувати особу державі, маніпулювати демократичними та правовими інститутами в ім’я ідеалів національної злютованости, порядку, безпеки та процвітання («макрофашизм»).

 Псевдодемократичні тенденції можна позначувати у найрізноманітніший спосіб. Якщо нам ідеться про специфіку тоталітаризму в певній країні, на перший плян виходять відмінності фашизму від нацизму чи фалангізму, сталінізму від брежнєвізму тощо. У цьому сенсі інтелектуально коректнішим було б сказати, що в сучасній Росії склався режим «путінізму», і відтак з’ясовувати його властивості.

 І все ж таки маЇмо одну важливу причину вживати саме термін «фашизм» як узагальнювальне поняття. Річ у тому, що в Росії цей термін уже активно застосовує урядова або наближена до урядової пропаґанда. «Фашизм», «екстремізм», «радикалізм», «терроризм», – будь-який термін, що ним у демократичному суспільстві позначають антидемократичні тенденції, в антидемократичному суспільстві конче буде використано на позначення супротивника, себто демократії. Злодій кричить: «Тримай злодія!».

 Така пропаґанда не надто вже й дієва. Західні демократії підтримали сталінізм у зіткненні з гітлеризмом (комунізм у боротьбі з фашизмом), але, на щастя, зовсім не беззастережно, не вповні, й за першої нагоди свою підтримку анулювали.

А от усередині антидемократичного суспільства влада здатна куди успішніше закликати до полювання на ворогів демократії. Потрібна неабияка інтелектуальна й особиста мужність, аби усвідомити, що фашизм може бути не просто марґінальним явищем, а маргінальним явищем, потай підтримуваним владою. Та ще більшої чесности вимагає визнання того факту, що влада не тільки підтримує фашистів-марґіналів, але й сама за своєю суттю є фашистською. Бо ж тоді «антифашистський» рух має не апелювати до правоохоронних органів та уряду, а ставати в опозицію і до тих органів, і до того уряду, який формально оголошує себе активним поборювачем фашизму.

 У Росії панівна еліта, тавруючи своїх ворогів, щораз охочіше вживає термін «фашизм», – либонь, уже частіше від «комунізму», хоча поки що не так широко, як «терроризм». Узагалі-то можна погодитися з тим, щоби влада відстежувала фашистські тенденції в суспільстві, але тільки за умови, що суспільство поводитиметься симетрично й відстежуватиме фашистські (та й терористичні заразом) тенденції в діях правлячого прошарку. Презумпція невинности тут не чинна, прецінь ми говоримо не про слабку особу, а про потужний соціяльний інститут, сама сила якого спокушає його застосувати свою потугу не за призначенням. Тому для суспільства тут краще бути надміру пильним, аніж надміру довірливим, надто коли йдеться не взагалі про сильну владу, а про панівну еліту посткомуністичної Росії, яку складають переважно люди з комуністичним минулим.

 З цього погляду тривожним симптомом є те, що протягом останніх років влада активно відживлює антифашистську демаґогію совєтського періоду. Варто згадати, як совєтський режим від початку й аж до кризи 1990 року послуговувався антифашистською пропагандою задля власної леґітимізації. Сама тільки ймовірність того, що це може повторитися, змушує поставитися до такої пропаґанди вельми несхвально. Символічною можна вважати заяву одного з урядовців, мовляв, якби голова російського центрвиборчкому займав аналогічну посаду у Ваймарській республіці, то Гітлер не прийшов би до влади.

 Ці слова означають відверту відмову від демократичних принципів. А саме твердження цілком справедливе: якби за Ваймарської республіки вибори регулював той-таки інститут, що реґулює їх у сучасній Росії, то до влади прийшов би не Гітлер, а Сталін.

 Отже, визначаючи, що таке фашизм, ми завжди змушені вибирати між занадто вузьким значенням (фашизм як суто італійське явище першої половини XX століття) й занадто широким (фашизм як антидемократичні тенденції у демократичному суспільстві). «Завужене» означення фашизму в сучасній Росії спрацьовує дуже локально. Воно дозволяє відшукувати угруповання, котрі використовують фашистську та нацистську символіку, термінологію, гасла, і вимагати їх заборони та покарання. Одначе, непокоїть те, як неохоче влада переслідує «мікрофашизм». Це можна пояснити або тим, що влада потребує мікрофашизму як пропагандистського постраху, або тим, що сама влада схильна до фашизму.

 Здоровий глузд, очевидно, все ж таки не дозволяє знехтувати термін «фашизм» як означення процесів, що відбуваються у Росії. Вони мають одну суттЇву прикмету «класичного» фашизму: антидемократичні ідеї єднають панівний прошарок із більшістю населення. Обиватель, не заперечуючи факту неподобств, ні в чому не звинувачує Путіна, і це – перша ознака зародження фашизму: Путінові все вибачають не просто через інфантильність, а тому, що схвалюють його політичну лінію. А вона окреслюється дуже виразно: націоналізм (винищення чеченців, демонстративне придушення прав усіх неросіян і навіть росіян «другого сорту», з колишніх республік СССР, – втім, у нинішній Росії він поки що не домінує, тому й поняття «фашизму» тут актуальніше від «нацизму»); контроль за населенням; мілітаризація; знищення свободи слова та свободи академічної. Режим і його прибічники всіляко підкреслюють, що все-таки свободу слова не обмежено так, як за комуністів. Але сама старанність, із якою наголошують існування недобитків вільної преси, доводить: ідеться саме про недобитки, що їх терплять, як терпіли навіть за совєтської влади самвидав.

 Фашизм не завагався відкинути демократичні засади, що їх совєтський комунізм проголошував просто у розпалі масових репресій. Попервах у падінні комунізму в Росії вбачали перемогу демократичних ідеалів, але зрештою вони зазнали кризи разом із комунізмом, позаяк мешканці Росії протягом усього свідомого життя пов’язували їх саме з ним. Населення віддало перевагу колишній соціяльній безвідповідальності над неправовою та псевдодемократичною державою, хай і без старої пропаґандистської обгортки.

Але вже некомуністичні нова пропаганда та нова політика виявилися фашизоїдною. Антикомунізм сучасного російського суспільства – це антикомунізм фашистський, аж ніяк не демократичний. І «верхи», і «низи» соціюму (це притаманно фашизмові у його «середньому» наповненні) підпорядковують право, етику та політику ідеї виживання, аґресії задля самозахисту.

Цей режим ближчий до фашизму, ніж до комунізму, бо він терпить формальне існування «капіталізму». Григорій Явлінський однією з найголовніших особливостей російської економіки називає абсолютну зрощеність великої приватної власности, що дає величезний прибуток, із державою. Він уважає її «дуже небезпечною ознакою, бо якщо станеться поворот у бік тоталітаризму на фашистській основі, вся ця приватна власність і політичні сили, базовані на ній, обов’язково це підтримають».

Звісно, таке означення фашизму й таке визначення сутности перебігу подій у Росії перетворює оцінку майбутнього на вельми невтішну. Адже виходить, що боротьба з фашизмом не є боротьбою з марґіналами, в якій можна звертатися до влади. Це навіть і не боротьба з урядом чи панівною елітою. Боротися доводиться з більшістю власних співгромадян, відтак уже і слово «боротьба» виявляється геть зовсім недоречним.

 У цьому і полягає моторошність усякого фашизму: він створює для своїх супротивників становище складніше, ніж будь-який режим. Вони мусять протидіяти не тій чи тій ідеологічній програмі або окремому суспільному прошарку, а соціяльному здеґрадуванню, внутрішньому спустошенню традиційних політичних інститутів. Від демократії лишається тільки оболонка, всередині якої людність ховає свої страхи, безвідповідальність і аґресію. Цьому, власне, не можна «протистояти», до цього не можна «бути в опозиції». Але визначати це, не приймати цього і не жити в цьому – можливо й необхідно.

МОЛИТВА ЗА БАНДЕРУ

Життя Української Автокефальної церкви нечасто освітлюється журналістами Росії. У травні 2008 року, проте, з’явилися повідомлення, що архієпископ Ігор (Ісиченко) відслужив панахиду за «бандерівцями».

Повідомлення було витримано в традиціях кремлівської пропаганди совєтської епохи. Що було відслужено панахиду за вояками Української Повстанської Армії, повідомлялося. Замовчали те, що в той самий день архієпископ Ігор відслужив панахиду за бійцями Червоної (Совєтської) армії, за бійцями польської Армії Крайової, за всіма жертвами Другої світової війни. Не повідомлялося, що разом із архієпископом Ігорем молився священик Католицької церкви отець Ришард Карапуда.

Хоч як би там було, молилися за «бандерівців». Хіба це не гріх? У багатьох мешканців Росії слово «бандерівець» означає ворога Росії, терориста, антисеміта-погромника, противника мирного існування двох братніх народів, гітлерівського посіпаку. Що спільного може бути в православних москвичів із «бандерівцями»?

***

Найголовніше питання, втім, пов’язано не з історією Української Повстанської Армії (УПА), а з моральністю. Чи дійсно люди, які ненавидять «бандерівців», відкидають тероризм, міжнаціональну ворожнечу, антисемітизм?

Чи ті росіяни, що ображаються на бажання українців жити окремою державою, погодяться на входження Росії до складу України – за збереження мови й культури, але зі столицею у Києві?

Не погодяться. Отже, образа викликана не прагненням жити разом, без кордонів і митниць, а прагненням володарювати, розпоряджатися.

Чи ті росіяни, що засуджують українців, які пішли до компромісу з нацизмом заради досягення в майбутньому незалежності України, засуджують комуністичних вождів за компроміс із нацизмом у 1939 році, за домовленість із Гітлером, після якої світ отримав Другу світову війну, а СССР отримав східні землі тодішньої Польщі, Литву, Латвію, Естонію?

Ні, вони вважають отакий компроміс придатним політичним засобом. Придатним для Росії й більш ні для кого.

Чи ті росіяни, які вважають злочинами вбивства політичних противників заради незалежності, свободи та безпеки України, засуджують такі ж самі вбивства, але тільки заради незалежності, свободи та безпеки Росії?

Ні, пацифістів, прихильників непротивлення злу насиллям з-посеред таких людей непомітно. Натомість зустрічаються якраз ті, що вважають героями росіян, які вбивали ворогів незалежності Росії: чи то хрестоносці часів Олександра Невського, чи поляки у Смуту, чи французи в 1812 році.

2006 року за волею президента Росії Дума поправила закон про органи безпеки. Російським чекістам дозволили таємно вбивати тих, кого влада вважатиме ворогом вітчизни, навіть якщо така особа мешкає за кордоном.

Як героїв зустріли та нагородили в Росії людей, що вбили в Катарському еміраті 2004 року одного з керівників чеченського спротиву.

Чи люди, які вимагають пам’ятати злочини, приписані «бандерівцям», часто відкрито закликають забути злочини, котрі здійснювалися під совєтськими прапорами?

Ні. Якщо вбив «бандерівець» – це страшний гріх, якщо вбив чекіст – це «тріски летять».

Степан Бандера був у 1959 році вбитий співробітником Луб’янки, якого за це вбивство публічно нагородили орденом. Довгий час органи безпеки заявляли, начебто вбивство Бандери стало останньою подібною акцією. Закони совєтської Росії забороняли подібні вбивства, закони сучасної Росії їх допускають і навіть наполягають на втіленні в життя. Заради блага країни.

Чи ті росіяни, що обурені уявним антисемітизмом «бандерівців», обурюються антисемітизмом Сталіна, антисемітизмом, що є нормою для російської номенклятури і що змусив виїхати з Росії мільйони євреїв?

Чи протестують сьогодні захисники євреїв проти тихого, але активного антисемітизму російських органів державної безпеки? Чи знають вони, що під прикриттям співчуття до жертв антисемітизму, яке виявляється здебільшого у поїздках на Захід, російські чиновники налаштовані навіть більше антисемітськи, чим у часи Сталіна? Чи відомо їм, що антисемітизм уразив навіть Московську патріярхію, що серед тисячі її священиків у Москві немає жодного єврея? У середовищі духівництва та вірних Московської патріярхії антисемітів набагато більше, чим у середньому серед мешканців Росії. Це – результат свідомої, хоча й не деклярованої вголос кадрової політики.

Ні, антисемітизмом обурюються вибірково, як вибірково обурюються вбивствами політичних противників. Обурюються, коли українці прагнуть незалежності, але від незалежності Росії відмовлятися не збираються.

Ось у чому головна проблема: сьогодні багато мешканців Росії вибірково розуміють і виконують заповіді Божі. Тих, кого вважають ворогами, засуджують за вбивство й гріх антисемітизму, за людоненависництво. Тих, кого вважають своїми захисниками, благословляють за застосування сили, не хочу знати про їхній антисемітизм, дарують їм ненависть до людей.

***

Кремлівська пропаганда десятиріччями зображувала «бандерівців» виродками. Точно так вона поводиться з усіма, кого проголошує ворогами. Ця пропаганда намагається політизувати і націю, і релігію, пов’язуючи віру в Бога та вірність Росії з безоглядною льояльністю до російської влади. Помиями обливали й Миколу Бєрдяєва, й отця Олександра Меня, й борців за незалежність Литви і Латвії, Естонії й України, Чечні і Грузії.

Але хіба совєтська пропаганда завжди брехала? Може, вона принаймні про «бандерівців» говорила правду? Ні – про «бандерівців» брехали навіть більше, чим про троцькістів або про дисидентів.

Не завжди треба вивчати документи, щоби впізнати брехню. Іноді достатньо тверезо прислухатися до слів пропагандистів. Під час війни та впродовж багато років після неї, а іноді й у наші дні, українців, які боролися проти російської армії (тоді – Червоної армії), називали «україно-німецькими нацоіналістами». Це діяло на тих, у кого близькі загинули від рук німців, кого засліпило горе. Проте сьогодні ясною є абсурдність такого словосполучення. Так само були абсурдом кремлівські заяви про політику Ізраїля як прояв нацизму.

Серед борців за незалежність України були прихильники тимчасового союзу з німцями заради визволення від Росії (і до вересня 1939 року – від Польщі). Одначе саме Степан Бандера був категоричним противником такого союзу. Через це він розійшовся з іншими керівниками патріотичного українського руху.

30 червня 1941 року «бандерівці» у Львові проголосили створення (точніше – відновлення) незалежної Української держави. Але вже 5 липня за наказом Гітлера Бандеру було заарештовано; 9 липня у Львові було заарештовано голову незалежного українського уряду Ярослава Стецька. Гестапо стало нищити ОУН. Брати Бандери, Василь і Олександер,  загинули в Освенцимі (його сестер було заслано на Сибір комуністами).

«Бандерівці» не влаштовували єврейських погромів. Українці – не всі, звичайно, меньшість – убивали євреїв. Поляки, литовці заплямили себе єврейськими погромами, що відбувалися без усяких нацистських вказівок. Проте й це була меншість у своїх народах. Мало хто в Росії знає, мало хто в Росії хоче знати, що єврейські погроми траплялися й в СССР, особливо в останні роки життя Сталіна. Влада дивилася на це крізь пальці.

На початку ХХ століття від погромів тікали з Росії мільйони євреїв. Погромники, одначе, були конче малою часткою російського народу. Ототожнювати російський нарід із погромниками неприпустимо. Так і погромників-українців не можна ототожнювати ані з українськими повстанцями, ані з усім українським народом.

Після Другої світової війни антисемітизм російської влади проявився в тому, що про євреїв, убитих німцями, говорилося як загалом про «совєтських людей». Цей антисемітизм ховався за істеричним галасом про антисемітизм «українських самостійників». Дійшло до прямої брехні: у 1960 році єврейські погроми у Львові липня 1941-го були цілком приписані батальйону «Нахтіґаль», сформованому з українців для проведення диверсій у запіллі Червоної армії. Ніякі документи чи спогади цього не підтверджують. Дійшло до того, що батальйон оголосили «есесівським», хоча він був підрозділом Абвер (військової розвідки). В будь-якому разі цей батальйон був частиною не української, а німецької армії. Українська Повстанська Армія була організована більше ніж через рік після розпуску «Нахтіґаль».

Кремлівська пропаганда ретельно вишукувала антисемітські гасла у виступах українських націоналістів та оголошувала ці гасла типовими для «бандерівців». Ні – від початку створення УПА в її документах прямо говорилося: «Євреїв не б’ємо». Серед бандерівців були й євреї.

Чому ж кремлівська влада, яка намагалася поменше говорити про те, що нацисти нищили передусім євреїв, так зосередилася саме на львівському погромі 1941 року? Це – пропагадивний прийом «з голови хворої на здорову». Адже під час перебування міста Львова у складі СССР у 1939-41 роках совєтська влада знищила набагато більше людей, у тому числі й євреїв.

Брехня про антисемітизм «бандерівців» – пізня брехня. Її почали розповсюджувати відразу після вбивства Бандери чекістами.

***

Українська Повстанська Армія була армією, її головним засобом було насильство. Російська людина має визначити, як вона ставиться до насильства в цілому.

УПА і Червона армія не були рівними суперниками. З українськими повстанцями воювали водночас німецька армія і російська. Після розгрому нацистів на УПА обрушилися з’єднані війська Польщі та Чехо-Словаччини, в Україні Червона армія і НКВД-МҐБ нищили повстанців до середини 1950-х років. Насилля, а не національне питання має у першу чергу турбувати сумління. Для християнина національне питання тим більше вторинне, що за часи існування Церкви часто змінювалися державні кордони, зникали та з’являлися народи, виникло саме поняття «нація». Можливо, воно колись зникне або буде замінено, як у старовину, словом «нарід». Людина же була завжди і завжди буде. Христос закликає до Себе людину, а не нарід, націю чи державу.

Тимчасовий, земний характер національного питання не означає, що воно назагал не має значення. У цьому питанні завжди є нерівність, котру сумління мусить враховувати. Проти декількох тисяч українських повстанців Москва кинула армії, що перемогли багатомільйонну Німеччину.

Пропаганда змальовувала «бандерівців» пекельним поріддям, що його всі ненавидять, ніхто не підтримує. Правда полягала в іншому: повстанців підтримували мільйони, особливо на Західній Україні. Аби позбавити повстанців підтримки, органи НКВД розстріляли 130 тисяч осіб і близько 300 тисяч депортували на Сибір.

***

15 травня 1945 року, виступаючи у Львові перед чекістами, Хрущов пояснив, як боротися з українцями: «Якщо в селі було бандитське проявлення, необхідно поїхати туди і розслідувати цей факт. Потрібно узнати найбільш нетривкі елементи, що проживають у цьому селі, викликати, арештувати та вислати разом із сім’ями, а селянам оголосити, що це – посібники, які допомагали банді».

Львівський обком звітував про заходи боротьби з УПА, наприклад, так:

«28 березня <1949 р.> у місті Яворові поранений голова колгоспу Тиндик С.І. У відповідь на бандпрояв 20 квітня 1949 року виселено 8 сімей на 28 осіб».

Через півроку в боротьбі з чеченськими повстанцями вже не висилали «посібників», а нищили цілі села. Так, знову і знову, російська влада вдавалася до методу терору, взятому на озброєння одразу після революції: брати у заручники цілі групи населення.

У 1946 році міністри внутрішніх справ і держбезпеки звітували: за три роки вбито «бандитів та інших» 110 тисяч осіб, «затримано» 250 тисяч.

21 жовтня 1944 р. у селі Кривеньке на Тернопільщині селяни здійснили опір 15 чекістам, що приїхали виселяти сім’ї повстанців. Почалася стрілянина, трьох чекістів убили. Наступного дня у село приїхало 60 чекістів. Ось як описував подальше прокурор у секретній доповіді: «Банди у селі не знайшли. Знаходячись у нетверезому стані, майор Полянський, мол. лейтенант Молдованов розстріляли ні в чому не винних громадян у віці від 60 до 80 років у кількості 10 осіб і спалили 45 будинків». Прокурор особливо переймався не загибіллю людей, а знищенням «великої кількості намолоченого хліба».

«Помічник опер. уповноваженого райвід. НКҐБ напився, п’яним особисто розстріляв двох старих і віддав розпорядження спалити два будинки. Пом. опер. уповноваженого райвід. НКВД Полянський особисто спалив п’ять будинків. Нач. паспортного столу райвід. НКВД Фірсов забирав горілку в оселях громадян села, напився вусмерть п’яний, загубив головний убір і п’яний був доставлений у райцентр. Бійці вказаної групи за наказом майора Полянського і мол. лейтенента Молдованова стріляли в гусаків, займалися мародерством, користуючись панікою серед місцевого населення, що була викликана пожежами й розстрілами».

Ці звірства не були піддані гласності, документи про них було втаємничено. Большевики не вважали це за злочини. Через півстоліття багато мешканців Росії пишуть і кажуть, що у боротьбі з «сепаратистами»  й «терористами» можна вибачити будь-яке насильство. «Ліс рубають – тріски літять».

1949 року чекісти повідомляли у таємному звіті: «Міністерством держбезпеки Української ССР і його управліннями в західних областях України з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко застосовуються т.зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів «УПА».

«Виявлення» полягало в провокації: група чекістів під виглядом повстанців катувала людину, вимагаючи в нього згоди співпрацювати з УПА. Людина погоджувалася. Потому бідолаха заарештовувався вже неприхованими чекістами. «Вони були пропущені крізь спецбоївку МҐБ, де в результаті застосування незаконних методів допиту змушені були обмовити себе».

Міністер внутрішніх справ, інтриґуючи проти міністра держбезпеки, повідомив Хрущову про ці злочини й заявив, що чекісти розглядають свої дії як «невідворотнє зло» і «політичні наслідки подібних ексцесів явно недооцінюються». Але саме Хрущов задовго перед тим заявив: «Я вважаю доцільним створення спецгруп».

***

Але не лише в пропаганді зверху причина ворожості більшості мешкаців Росії до «бандерівців» й української боротьби за незалежність.

У Росії не склалося культури боротьби за свободу знизу, без наказу або принаймні без хоча б схвалення з боку чиновників. Навіть революцію здійснювали «під керівництвом», від чого вона стала лише зміною осіб у владі, але не кроком уперед на шляху до свободи. Боротьба ж українців за незалежність провадилася знизу, всупереч тискові й заборонам держав, поміж якими Україну було розділено.

Відсутність досвіду визволення знизу одразу пояснює й те, чому з такою готовністю в Росії вірять, що всі поспіль українські патріоти були антисемітами. Російський досвід – це досвід централізації, знищення розбіжностей, життя за ідеологією, що спускається з гори. Тут різність мислення вважається шкідливим. Український же досвід є довід европейський, досвід співпраці людей, які зберігають різнобіжність поглядів з багатьох питань, об’єднуючись у тому, що їм видається найважливішим для справи.

Пропагандисти Кремля тому з особливою люттю писали про «бандерівців», що сама кремлівська влада мріяла про таких прихильників, які б підтримували її так само безкорисливо, пристрасно, відчайдушно, як українські повстанці підтримували свою справу. Проте тоталітарна держава мріяла про ентузіястів, але винищувала їх усюди, де вони з’являлися. Через цей протиприродний відбір деспотизмові служили люди, далекі від ідеалізму, а часто – просто садисти, боягузи, демагоги, які воюють лише за умовою стократної переваги над противником.

***

У боротьбі з українськими повстанцями використовувалася і Церква. Совєтський керівник України Хрущов у березні 1944 року доповідав Сталінові, що в соборі в Рівному духівництво з амвону зачитало вірним звернення совєтських властей, від себе ж настоятель додав: «Православній людині не личить провадити боротьбу з рідним нам російським народом, що приніс нам свободу і незалежність».

Півроку потому, в ніч на 30 жовтня 1944 року загін чекістів оточив будинок священика Прибитовського у селі Смордва біля Рівного. Чекісти гадали, що в помешканні є повстанці. Обстріляли будинок, підпалили сарай. Ніяких партизанів у хаті не виявилося. «Вони нанесли декілька ударів священику Прибитовському та порозбивали всі меблі. Не заспокоючись на цьому, дільничний участковий Клименко і міліціонер Шваб вивели на вулицю всю сім’ю: священика Прибитовського, його дружину, сина 11 років, батька 70 років і доньку, поставили навколішки перед палаючим сараєм, а самі в цей час забрали весь одяг і цінності. Після всіх цих знущань дільничний уповноважений Клименко відвів у бік священика й розстріляв його».

***

Українські патріоти (слово «націоналіст» тоді вживалося там, де сьогодні вживають слово «патріот») вважали, що Україна може дістатися свободи лише в збройний спосіб. Трапилося інакше: 1991 року незалежність України була отримана завдяки бажанню її партійної номенклятури визволитися з-під контролю Кремля. Після цього на перший плян вийшла не зовнішня загроза, а внутрішня, що походить від захланності й роз’єднаності людей. Те, що Степан Бандера писав про збройний спротив, утратило сенс, але тим більше сенсу набули його слова, написані на Різдво Христово 1957 року:

«Віра кріпить сили душі. Через справжню й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина і цілий нарід мають можливість нескінчено черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа у змозі сприйняти».

ГРАДУСНИК ПРАВОЗАХИСТУ

Нормальна температура, 36,6: захист свободи навіть тоді, коли реакція утискає мого ідейного противника. Такі випадки нечасто, але трапляються: православний раптом заступився за протестанта або за права сексуальних меншин.

35,5: коли заступаються тільки за порушення своїх власних прав. Це вже майже смерть духовна, бо це егоїзм, який збігається з багатьма вченнями й віруваннями, але не з Царством Христовим.

0 градусів: коли не заступаються навіть у випадку порушення власних своїх прав. Випадок рідкісний, причому паталогічний він, коли людина мовчить не через смирення, а через розрахунок. Розрахунок цей зазвичай – боягузтво: я промовчу, деспот і пом’якшає, побачить, що я хороший, припинить мене цькувати.

Мінус 10 градусів. Не заступаються у випадку порушення прав тих, кого ти поставлений захищати й берегти. Наприклад, католицькі ієрархи обирали й обирають не говорити про гоніння на католиків. У Росії від 1990 року такі гоніння були: і священиків із країни висилали, і черниць, і церковні будівлі відмовлялися повертати (і не повертають), і греко-католиків особливо цькують. Католицькі ж єпископи відкрито закликають паству «потерпіти». Причому терміну не вказують, критеріїв, коли можна буде припинити «терпіти», не зазначають. Самі ці ієрархи нічого особливого не «терплять» – живуть у розкішних маєтках, їздять на конференції, на місце висланого секретаря привозять іншого. Терплять вівці, що їх пастухи повинні б захищати. А якщо вівця не витримає і забекає або втече, пастух її вилає: погана, мовляв, вівця.

Мінус 100 градусів – коли захищають права там, де за це завідомо не покарають. У 1970-і роки росіяни увіковічнили це анекдотом: в Америці можна вийти перед Білим Домом і горлати: «Президент Картер дурень!», і в Москві можна вийти на Красну площу й горлати: «Президент Картер дурень!» Коли росіяни приїжджають у Білорусь і там мітинґують на захист свободи, це те ж саме, що в Вашинґтоні лаяти американського президента. В Росії і закон утискає свободу сумління майже так само, як у Білорусі, а вже реальна влада часто більш жорстко діє з неугодними їй віруючими, ніж навіть білоруські урядовці. Тим не менше, в Росії мітинґів на захист свободи сумління немає.

Мінус 150 градусів – коли не захищають права навіть там, де за це не покарають. Якщо росіянин у Вашинґтоні критикує кремлівську деспотію, це, варто зауважити, цілком нормально. А ось коли росіянин у Вашинґтоні захищає кремлівську деспотію – це вже мінус 150 градусів.

Мінус 200 градусів. Утім, є ще бридкіший варіянт: коли не захищають свободу або захищають деспотію ті, хто повинен і може це робити. Наприклад, у США існує спеціяльна комісія при Конґресі, що їздить світами та стежить, які є справи з релігійною свободою. Ця комісія не стежить за тим, які є справи зі свободою сумління в США – і в цьому сенсі її температура вже мінус 100 градусів. Але її звіти завжди занадто дипломатичні, а іноді відверто брехливі. Члени комісії надто багато думають про те, котрий з деспотів – потенційний союзник США у війні, внаслідок чого народжують мишу: м’яко стелять, м’яко й спати різноманітним деспотам.

“Релігія лише використовується правлячою елітою, яка є й надалі комуністичною, бо це колишні секретарі парткомів і ЦК, які відклали "Капітал" і взяли "Типікон"”

– На мою думку, для України завжди був важливим стан католицько-православних відносин у Росії, точніше позиція Російської Православної Церкви у цьому питанні, оскільки УПЦ (МП) в Україні повторює, фактично, слова Москви. Багато говорилося про католицький прозелітизм у зв’язку із створенням католицьких єпархій у Росії. Як виглядають католицько-православні відносини в Росії сьогодні?

– Шум довкола єпархій стих, звинувачення в прозелітизмі лунають набагато рідше. У Росії продовжується таке собі радянське життя – воно, як двигун в машині, складається з почергових залпів та затишшя. Начальство накаже провести кампанії – їх проведуть, але глибоко в цьому ніхто не зацікавлений. Начальство розгорнуло війну проти католиків, потім поставили “галочки”, вислали вісім кліриків і кампанія призупинилась до кращих часів, до чергового розпорядження. Сьогодні положення абсолютно нейтральне.

– Колись Президент Росії Єльцин ніби оправдовувався перед Ватиканом, коли йшлося про можливість візиту Папи Римського в Росію, що він не хоче сваритися з Патріархом Московським, а тому не може Папу запросити. Сьогодні складається думка, що нинішній Президент не особливо зважає на позицію Патріархії у цій справі, хоча й сам не поспішає запрошувати Папу. Чи так є насправді? І як взагалі розвивається динаміка відносин влади і Православної Церкви в Росії?

– Динаміки ніякої немає. І Єльцин брехав, коли говорив, що він не може вплинути на Патріарха, така ж позиція і нинішнього Президента. І один, і другий, знову ж таки, породження радянської системи. Ми бачимо на прикладі Грузії, що якщо Президент пострадянської країни захоче, то Церква Православна, “перекрививши” обличчя, буде зустрічати Папу Римського, як це було в Тбілісі.

У Росії Московський Патріархат отримує безпосередньо і опосередковано від експорту нафти близько 5-7 відсотків – це багато мільйонів доларів. За ці гроші вони виконають, якщо начальство захоче, будь-яке розпорядження. Сьогодні проблема полягає в тому, що ізоляціонізмом хворіє не стільки Московська Патріархія, скільки світська влада. Й ініціатива виходить від світської влади – не пускати Папу, не пускати нічого іноземного, що може бути на шкоду своїй владі. Але, як це було і при радянському житті, нинішня російська влада прикриває свою політику демагогією, що ми зближуємося із Заходом, що це Московська Патріархія заважає. Але це, звичайно, демагогія.

– На сайті “Портал-кредо.ру” нещодавно з’явилася стаття, в якій йдеться, що тема католицького прозелітизму вже не актуальна, що сьогодні католицизм – “удел интеллектуалов”. Чи означає це, що Католицька Церква в Росії представлена переважно інтелігенцією і не складає небезпеки для православних?

– По-перше, сайт “Портал-кредо.ру” – це доволі заангажований сайт, який утримується православною групою “карловчан”, які відкололися від американських консервативних ультрарадикальних віруючих. До католиків вони вкрай недоброзичливі і оцінки там дуже суб’єктивні.

Православний аскетичний принцип говорить: “Кожен бачить в іншому той гріх, яким грішить сам”. Саме “карловчани” – це крихітна група московських і пітерських інтелектуалів (наприклад, Григорій Лур’є, Олександр Солдатов). Ці люди надто далекі від народу, декілька десятків осіб, інтелігентів, які бавляться в антиекуменізм, монархізм та інше.

В Католицькій Церкві реально, якщо ви зайдете в костели Москви, ви не побачите засилля інтелектуалів. Інша справа, що там може й не бути людей, погано одягнутих, яких багато у православних храмах, але це просто означає, що католик слідкує за собою, коли йде в церкву, а православний далеко не завжди.

Згідно зі статистикою, сьогодні серед православних активістів в Росії, серед фанатиків, серед тих, хто складає кістяк, переважають люди з вищою технічною освітою. Саме вони, хоча й освічені, проявляють ксенофобію. У Католицькій Церкві, особливо у провінції, в основному не інтелектуали, це звичайні люди. Цей міф про те, що католицизм – це тільки для еліти, роздмухували ще противники Чаадаєва. Але це була брехня, і залишається брехнею. Це цілковито звичайна Церква, де всі представлені достатньо пропорційно.

– Яким є ставлення загалу православних росіян до Католицької і Греко-Католицької Церков та до інших релігійних конфесій сьогодні? Чи існує різниця у ставленні?

– Думаю, що ні. Справа в тому, що греко-католиків у Росії так мало, що їх непомітно – це 4 парафії всього, в Москві – одна. Католиків є також дуже мало – статистика їх не вловлює, оскільки їх менше, ніж відсоток. Тому говорити про ставлення окремо до католиків не доводиться.

Хоча більшість населення говорить про свою православність, але при цьому з десяти людей, які себе такими називають, шість в церкву не ходить ніколи, в Бога не вірять. Для них православ’я – це синонім російськості. Більше того, ці люди не ходять в церкву активно, тобто вони проти церкви, антиклерикали. Вони вважають, що краще знають, ніж попи, і що попи всі мерзотники, пияки і хабарники, що, на жаль, має також місце, бо всі ми з плоті і крові.

Тому в Росії, як у будь-якій деспотичній країні, де Церква – засіб національної самоідентифікації, ставлення до Церкви шизофренічне. З одного боку, люди використовують церковну тематику, слова, з іншого боку – відчувають себе незатишно і, я думаю, що при першій можливості будуть від цього звільнятися. Ми знаємо це на прикладі Ірландії – чим держава багатша, тим менше людей ходять до церкви, займаються паломництвом. За останні двадцять років там втричі скоротилась кількість паломників. І якщо, дай Бог, Росія буде збагачуватися, то й у нас буде скорочуватися кількість тих людей, які в церкву ходять тому, що їм немає що роботи.

– А ось США – найбагатша держава у світі, де, як кажуть, також високий відсоток релігійності, особливо після подій 11 вересня двохрічної давності.

– Ні, там підйому релігійності немає. Відсоток великий, але набагато менший, ніж 20-30 років тому. І ріст також дуже відносний, і тільки для неорелігійних рухів, не для традиційних. Потім, США – випадок особливий, а Росія, як й Україна – це східноєвропейські країни, де все ж дуже невеликий простір особистої свободи. І тут людина почуває себе дуже незатишно, якщо вона не належить до якоїсь релігійної більшості або антирелігійної більшості.

– Ви сказали, що в Росії православність є синонімом російськості. Відомо, що РПЦ в республіках екс-СРСР стає на захист російської мови, як це має місце в Україні. Чи можна дійсно твердити, що у цьому випадку релігійність, тобто, православ’я, і національність, тобто російськість, настільки переплелись, що не можуть окремо існувати?

– Якщо ми говоримо про єрархію, то звичайно, що ні. Єрархія безумовно лицемірить, тому що головним ворогом російської мови є сама Московська Патріархія, яка забороняє її використання у богослужіннях.

Коли в Казахстані, Узбекистані йшло й іде досі переслідування росіян, в Москві ніхто не виступав на їх захист, і в Казахстані також ніхто не виступав. І там православні єпископи виступають, що іслам та православ’я можуть жити разом. Створюється інтернаціонал деспотії православних росіян і квазімусульман. Проте і в Росії, і в Казахстані, Узбекистані, Туркменістані релігія, чи православ’я, чи іслам, лише використовується правлячою елітою, яка є й надалі комуністичною, бо це колишні секретарі парткомів і ЦК, які відложили Капітал і взяли Типікон. Не Євангелію, а церковний Устав, тому що Євангелія їм не підходить, бо там просять “підстав щоку”, а вони того не люблять.

Тому захист росіян ведеться насправді дуже непослідовно і використовується не до тих, кого дійсно ображають (таких фактів достатньо), а використовуються в цілях центральної російської влади. Єдино, що це все можна вибачити, бо робиться воно, як колись за радянських часів, бездарно, невміло і беззмістовно.

– Отче Яків, Ви відомі в російськомовному світі, і не тільки в ньому, як релігійний публіцист. Яку інформацію Ви отримуєте про релігійне життя в Україні і які основні джерела інформації?

– Про Україну дізнаюся з оглядових наукових статей. Мені дуже подобаються матеріали Віктора Єленського. І потрібно сказати, що я радий приїзду до Львова, тому що те, що ми знаємо у Москві, цілком не відповідає тому, що є на місці. У Львові ситуація набагато краща у всіх відношеннях, може крім економіки, ніж та, про яку говорять у Москві.

У Москві люди страдають озлобленістю, сентиментами, відбивають все це на інших. Українське життя змальовують в найбільш чорних тонах – воно звичайно не царство Боже, але доволі цивілізоване, як мені видається.

– Однією з головних сфер Вашої діяльності є Інтернет, Ваш всім відомий портал – http://www.krotov.info/. Якими Ви бачите перспективи розвитку відносин Церкви та Інтернету, що можна було б ще зробити і які ділянки ще не задіяні?

– Інтернет для мене став затісний через те, що в Росії завершився етап вільної та демократичної преси. Я писав частіше в газети, ніж в Інтернет.

У Церкви не може бути відносин із Інтернетом. Він від початку появи створений за духом своїм для армії. Інтернет – це зброя слабких світу цього, це зброя особистості, це дуже персоналізоване явище. Все хороше, що робиться в Інтернеті, робиться на особистому ентузіазмі. І напевно розумно, що повинна бути така частина культурного простору, де все залежить від особистості – сів, написав, відсканував і є. А зверху тут примусово милим не будеш і з примусу в Інтернеті нічого не зробиш.

Церква все ж єрархічною структурою, в неї свій зміст, своє служіння, а Інтернет, я думаю, повинен розвиватися на цілковито інших засадах. Краще, якщо в Церкви є лишні гроші – їх дати приватній агенції на сайт.

– Як Ви оцінюєте розвиток офіційного церковного Інтернету? Наскільки інформаційними, вигідними для користування є сайти єпархій, патріархій?

– В залежності що там шукати. Якщо потрібна інформація про живе церковне життя – то її там не знайдете, як в журналі з офіціозом – вони не для того створюються, вони інформують про рішення керівництва.

А Інтернет цінний тим, що в ньому величезне море інформації поширюється приватно. Мені краще, я джерелознавець за освітою і певні навички відділення полови від зерна в мене є, але в принципі таку інформацію необхідно перевіряти по сто раз. Але там є сигнал про те, що щось цікаве відбувається. Офіційні сайти дають дуже мало, але вони і не повинні давати. Це вже справа нас, приватних людей.

– Наскільки Інтернет можна використовувати для катехизації, для роботи з молоддю?

– Я проти цього. Катехизація, проповідь, сповідь – процеси інтерперсоналізовані, вимагають живого людського контакту. Тому як не можна сповідатися по Інтернету, так не можна і катехизувати. Можна дати якусь інформацію, але не більше, бо вона не подіє.

Я знаю багатьох людей-християн, які поважно хворіють Інтернетом, тому що дійсно замість того, щоб подолати в собі страх публічності, сором’язливості, вони йдуть в Інтернет і там отримують фальшиву свободу, фальшиве спілкування. І тут необхідно бути дуже гармонійним.

Я стараюсь, щоб в мене в місяць на Інтернет витрачалося не більше 10 доларів, Я не заходжу на форум, в мене немає гостьової книги, я рідко відповідаю на листи і до мене їх мало приходить. Все таки, головне відбувається в реальному житті. Інтернет – це довідковий апарат, технічна частина, не потрібно перебільшувати його значення. Він ніколи не замінить живого людського спілкування. Він дуже хороший для того, щоб шукати однодумців у далеких країнах, але це як перестукування з камери в камеру у в’язниці. Це все одно повноцінного спілкування не замінить, хоча й деколи це допомагає, коли знаєш, що в Австралії, Америці думають так, як і ти. Це короткочасний допінг.

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Львів, 31 жовтня 2003 р.

ЧОМУ НАС КРИТИКУЄ МОСКОВСЬКА ПАТРІЯРХІЯ?

Нас часто питають, чому ми критикуємо Московську Патріярхію? Іноді люди навіть питаються, чому ми тільки й робимо, що критикуємо Московську Патріярхію? Таким людям годі відповідати, що критика кого б то ні було зовсім не є основне заняття в нашій Церкви. Але можна відповісти, як це б зробив Спаситель – питанням на питання: «А чому нас критикує Московська Патріярхія? Що це за слон, що витрачає себе на моську?»

Московська Патріярхія більше всіх інших конфесій Росії розшукує ворогів і викриває, анатематствує, при чому прагне, щоби державна влада підкріпила її заборону. Це патріярх московський ще в грудні 1991 року писав президентові Росії листа із закликом заборонити іноземним місіонерам проповідувати в Росії – і добивався зрештою ухвалення в 1997 р. закону проти свободи сповідання віри. Це Московська Патріярхія видає товстезний довідник – спільно з Міністерством внутрішніх справ – у якому обзиває й «катакомбну церкву», й сотні інших конфесій – тоталітарними сектами, ошуканцями й т.п.

За Ґорбачьова священик Іван Економців, правиця майбутнього патріярха Олексія, тоді фактично управляючого Патріярхією на посаді управляючого справами при помираючому патріархові Пимені, написав роман, в якому так охарактеризував «катакомбників»: вони не просто відмовляються йти на компроміс із реальним життям, не просто хизуються своєю чистотою, але відвертають ікони, влаштовують радіння, вбивають відступників і все роблять за наказом чекістів, а один чекіст просто й очолює катакомбників. «Новосвященних роздягають догола, їх ґвалтують, з них знущаються із садистською витонченістю».

«Сатанинська секта в найпотворнішій [так!] і зловісній формі. Це був виклик не лише православній вірі, але й громадським моральним устоям, яким би не був державний устрій. І тим не менше, як це не парадоксально, держава була на боці злочинної секти у боротьбі проти законослухняної і лояльної по відношенню до неї Церкви. Пояснення могло бути тільки одне: і злочинна секта, і держава мають одну природу, пануючий режим сам злочинний і беззаконний»  (Экономцев И. Записки провинциального священника. М.: Эксмо, 2004. С. 482).

Ось типовий приклад, свіжіший: юний московський диякон Михайло Жолтов написав через два місяці  після рукоположення на диякони, викриваючи «ІПХ» – так він зневажливо (і невірно, бо така назва від 1950-х років уже ніким не вживається) означив тих православних, які насмілюються не підпорядковуватися адміністрації Московської Патріярхії:

«Щоразу, як читаю чергові ІПХівські патосні викривання з приводу співпраці МП з владою, думаю – наскільки недолуго виглядає  подібне махання кулачками тепер, коли це стало цілком безпечно. Чомусь критика МП з боку тих сповідників віри, хто сам сидів у таборах і т.д., навіть жорстка, ніколи не доходить того самовпевненого і безапеляційного рівня, що його часто зустрінеш у нинішніх вгодованих ІПХівських неофітів. Загалом виникає така думка, що ІПХ існують тільки в якості опозиції до МП або новостильникам. Тобто, не стане МП – і ІПХ втратять увесь свій патос, не буде про що розмовляти, писати в безкінечних журналах і т.д.»

Люди, які відвертають диктат Московської Патріярхії, різні. Можливо, є серед них і цілком злісні типи. Але й серед тих сповідників віри, які сиділи в таборах, було дуже багато людей, які критикували церковний істеблішмент за зрощування з номенклятурою, дуже безапеляційно, брутально, різко.

Люди, які звинувачують інших у «самовпевненості» й «безапеляційності», використовують так звану «мову ворожнечі». Якщо дати такій людині прослухати проповідь і сказати, що її промовляє член її організації – вона скаже: «Добрий проповідник, говорить впевненим у собі голосом». Якщо дати йому прослухати саме ту ж проповідь, але сказати, що проповідник – з ненависних йому «катакомбників», він скаже: «Поганий проповідник, занадто самовпевнений».

Дійсно, на голій критиці нічого не збудуєш. Саме тому звинувачення на адресу «нелояльних» наперед абсурдні. Неможна лише з ненависті до іншого будувати храми, довгі години молитися, виховувати дітей. Гординя – вважати, що виключно з ненависті мільйони старообрядців сторіччями протистояли державній монополії на віру, що лише з ненависті у сьогоднішній Росії тисячі людей у тяжких умовах, без тієї потужної підтримки номенклятури, котрою користується Московська Патріярхія, але й за постійних завад з боку світської влади, будують церкви, монастирі, моляться і т.п.

Коли представники Московської Патріярхії звинувачують «катакомбників» у ненависті, вони лише підтверджують правоту слів Христа: «Вийми перше колоду із власного ока». Це в храмах Московської Патріярхії більшість проповідей зводиться до викривання інославних та іновірців. Це духівництво Московської Патріярхії постійно займається критикою інших – на телебаченні, на радіо, у газетах, постійно закликаючи до заборон, висилання з Росії, арештам і т.п.

Хто звинувачує іншого в неґативізмі, той проецирує на іншого власний неґативізм. Дійсно, той самий Жолтов за три перші роки третього тисячоріччя від Різдва Христового друком й інтернетом устиг полаяти: євреїв, Констанопольський Патріярхат, Ґорбачьова, греків, американців і навіть священика Георгія Кочеткова, який знаходиться з ним ув одній юрисдикції. Облаяв навіть медієвістів, які насмілюються писати «177 рік», а не «7177 рік», хоча це скорочення не лише було загальноприйнятим у XVII столітті, але леґітимно і серед спеціялістів, що це століття вивчають.

Звичайно, більшість християн, що відвідують церкви Московської Патріярхії (але не мають у цих храмах ніяких прав, котрі мають бути в прихожан – і є в приходах тієї ж Патріярхії, але тільки у вільних країнах) – більшість «патріярхійних» не обтяжені надлишком ненависті, просто моляться Богові – не через ненависть до католиків або протестантів. Багато з них пішли б до храму іншої юрисдикції, якби він був ближче до дому; мабуть, тому так ревно стежить влада, аби таких храмів не будувалося. Але ті патріярхійні активісти, які невпинно промовляють слова ненависті, викривають, бичують, мають до цієї християнської маси таке ж саме відношення, що його має до океанічної міці юнак, який розважається катанням дошкою на гребеню хвилі.

Жолтов – один із команди (чи, говорячи мовою самої Московської Патріярхії, «член секти») священика В. Воробйова. Від інших цілком автономних рухів, котрих об’єднує одне – згода не критикувати керівництво Московської Патріярхії, «воробйовців» відрізняє бажання зобразити себе єдиними законними правонаступниками тих, хто постраждав від большевицьких репресій. Для них священик Гліб Якунін, який перебував у тюрмі саме за критику большевицьких репресій  проти Церкви – критикан і політикан, а ось вони, в роки цих репресій мовчазні, – сповідники за правом лояльності. «Воробйовці» настільки розклалися морально, що створили міт про перетворення чекістів – буцімто діячі Луб’янки перевтілились і стали з гонителів Церкви її опорою.

Чому ніхто в сучасній Росії не критикує, наприклад, поморців? Чому ми не критикуємо квакерів і мормонів, індуїстів і єговістів? Тому що вони ніякого зла нікому не завдають. А «катакомбники» й з’явилися саме через зло, що завдавалося (і завдається) власниками Московської Патріярхії. Дивуватися, чому не можна аналізувати церковне життя, не критикуючи МП, однаково, що дивуватися, чому люди не можуть просто обговорювати військову реформу, а весь час критикують міністерство оборони? Монополізували геть усе аж до підвалів і дивуються, чому хтось служить на квартирі? Бють по нирках і дивуються: «Чого то ви кричите? Мисліть позитивно! Ми ж на вас не кричимо». Або, в кращому випадку, як розбишака в автобусі: сяде поруч, розсуне коліна, як у гінекологічному кріслі та й сильно цікавиться: «Що, інтеліґенте, чого мружишся? Не можеш спокійно посидіти? Я шо, тобі заважаю?»

Дивним чином, але багато «членів Московської Патріярхії» зовсім не ділять відповідальність за подібні дії зі своїм власним керівництвом. Дуже логічний наслідок: якщо в Московській Патріярхії немає особистого членства, то немає й особистої відповідальності. Всі її «члени» – умовні, лише поки не турбують начальство. Ідеї неважливі – хоч ліберальні, хоч неліберальні. Важливо одне – «лояльність». Це монополія заради монополії. Одна Адміністрація, й Адміністратор – пророк її. Натомість ці «члени» отримають право не відповідати за гріхи начальства.

* * *

Прибічники влади все підганяють під владу, не залишають людям виходу. Їм, мабуть, тяжко бачити когось поза їхньою владою. Вони можуть уважати, що Церква – це передусім єпископ (єпископська влада). Тоді вони всіляко доводитимуть, що лише ті єпископи, котрим вони підпорядковані – справжні. Вони можуть уважати, що Церква – це передусім громада (влада громади). Тоді вони доводитимуть, що лише їхня громада – справжня.

Можна, звичайно, немилостиво звернути увагу таких людей на те, що якраз їхні єпископи різні: продажні й чесні, озлоблені й кроткі, гонорові й смиренні, трусливі й нахабні – неважливо, влада нівелює всі розбіжності і перетворює будь-якого єпископа на апаратника.

Можна звернути увагу тих, хто вище за все ставить громаду, що якраз в їхній Церкві громадськості-то й немає зовсім, немає навіть найпростішого запису прихожан до приходської книги. Немає громади не тому, що без всіляких формальностей ті, хто приходять до храму, беруть участь у розв’язанні великих і малих проблем, а тому що ті, хто приходять до храму, опущені до стану покупців у магазині. Та й покупці вони такі, яким продавець може за власною примхою відмовити видавати товар – хоча гроші візьме.

Можна вказати людям на все це. Але це буде немилосердо й лише розлютить їх, і це буде саме те, чим займаються ці нещасні: вказуванням іншим на їхні недоліки, аби відволіктися від недоліків власних.

Більшість православних уходять із державної церкви тому, що вони хотіли б, аби вона була більш ворожою до інших християн, більш жорстко протистояла сучасності. Такі православні дивляться на тих, з ким розсталися, згори вниз, і ні за що не повернуться. У конечному випадку вони готові прийняти до себе тих, від кого пішли – якщо розкаються, якщо визнають їхню правоту, якщо дадуть слово наслідувати їхню програму.

Члени Апостольської Православної Церкви нікого ні в чому не звинувачують, і ми не «пішли» – нас «ушли» ті, хто чистять Церкву так, як большевики вичищали свою партію від всяких більш-менш інакодумців, та просто живих душею людей. Тому не треба питатися, на яких умовах ми «возз’єднаємося», «простимо», «примиримося», якою повинна стати Московська Патріярхія, щоб ми з нею з’єдналися? Та ось у ту саму секундоньку, як нас погодяться прийняти, якими ми є, так одразу й повернемося – чи прийдемо, адже багато з нас ніколи до храмів Московської Патріярхії й не ходили. Проблема не на нашому кінці дроту, а на іншому.

* * *

У подібних обставинах Московська Патріярхія стає релігійним продовженням правлячої партії. При цьому відбувається деформація самого поняття «віри» або «політики». Реальна політика оголошується «дисидентством», «утопічністю», «політиканством». Слідування руслом Кремля не сприймається як участь у політиці, як над політизованість, але видається настільки ж природним, як дихання. Аналогічно й у релігії – оголошення себе православним саме Московської Патріярхії не є просто акт «національно-культурної ідентифікації». Це акт відмови від ідентифікації усвідомленої, спроба представити свій вибір не вибором, а відпочатковою для всіх людей позицією.

Унаслідок члени Московської Патріярхії звинувачують всіх інших православних, усіх інославних, всіх невіруючих й інаковіруючих у тому, що підпорядковують релігію політиці або культурі. Тільки про себе думають, що вільні – але ця свобода є лише звільнення від відповідальності через делеґування її начальству. Внаслідок гіперполітизовані члени Московської Патріярхії себе вважають цілком незалежними людьми. Між тим, вони сповідують – різною мірою – антизахідність, антиекуменізм, стиснутий імперіалізм та інші стандартні догмати ресентименту й Третього світу.

З тактичних міркувань керівництво зберігає серед членів Московської Патріярхії нечисленних «лібералів» – за умовою, що вони будуть лібералами пасивними. Це старий трюк, випрацьований тоталітарними структурами ХХ сторіччя – мати символічний набір блазнів, яких можна пред’являти вільному світові на доказ своєї нормальності. Таких блазнів завжди небагато, щоб нічого серйозного вони не могли вчинити. Їхнє існування так само не змінює природи ідеологічної утопії, як існування декількох волосин серед лисини не робить лисину шевелюрою. Начальству такі блазні корисні у якості посередників при переговорах з вільним світом, рядовим членам, які схильні до лібералізму, існування таких блазнів дозволяє мати спокійне сумління.

Наочною є деформація сприйняття. Людина тоталітарна надає величезне значення декільком блазнюватим лібералам і дуже маленьке значення – переважаючому тоталітаризмові. Десять праведників бачать, сотню катів не помічають. Утім, і праведникам не дуже співчувають: бути блазнем нікому не хочеться.

Оскільки утопія нестабільна, час від часу людина стає змушена визнати, що вона «не знала» про гітлерівські чи сталінські концтабори, про геноцид чеченців, про чекістську брехню. «Не знала», тому що не бажала знати, тому що їй завадили взнати або тому, що її одурили? Зрозуміло, тоталітарна людина вибирає останній варіянт, що його заохочує тоталітаризм: якщо мене одурили, значить, порятунок – у забороні мене одурювати!

Зрозуміло, у «катакомбах» тоталітарного суспільства більшість складають носії тоталітарної свідомості, тільки вони виявилися недостатньо гнучкими для швидкої зміни ідеології та кумирів. Це – відходи заводу з виробництва несвободи. Ці люди більше антизахідники, більше мілітаристи, більш агресивні, ніж істеблішмент. Вони незадоволені не тоталітаризмом як принципом, а тим, що тоталітаризм недостатньо жорсткий.

Є й меншина – ті, хто намагається протиставити тоталітаризмові не інший тоталітаризм, а норму: політичну різноманітність: коли Церква поза політикою, члени Церкви невідворотно матимуть різноманітні політичні погляди. Тоталітаризм не в силах цього зрозуміти. Стилістично й змістовно докори на адресу незалежного від влади Православ’я повторюють докори на адресу західних демократій. Американці (катакомбники) – тупі, нетямущі, аґресивні конформісти. «Хто як обзивається…»

Сергій Довлатов, пояснюючи доньці, чому він поїхав з Росії до США, пояснював, що не може митець нічого малювати, якщо йому заборонено малювати хоча б одну крихітну сіру кузьку. Він буде думати лише про цю кузьку. В Московській Патріярхії заборонено одне – відкритість. Подумки – в кишені, на кухні – можна бути ким завгодно, але прилюдно треба бути «лояльним», тобто носити ту маску, котру носить влада. У крайньому випадку можна носити ще більш озвірілу машкару – влада це вибачить, тому що сама схильна до озвіріння. Тільки не можна порушувати монополії влади на насильство, якщо тільки сама влада не дасть зрозуміти, що зараз обирає винищення євреїв не руками армії й поліції, а руками вірнопідданих.

Відкритість і вірність собі видаються тоталітарній свідомості дрібницею – коли вона пояснює, чому людині має бути неважко «потерпіти», «пристосуватися». Тим не менше, це головний ворог рабовласництва, тому ніщо так не викорінюється у тоталітарній системі, як наявна відміна від її стандартів. Це колективізм заради колективізму, спроба перемогти смерть, перемогти й підбити життя, яке завжди – різноманітність, причому не якась «внутрішня», а й внутрішня, й зовнішня.

Усе можна в Московській Патріярхії. Можна займатися просвітницькою й місіонерською діяльністю, можна писати книги й видавати книги, можна товаришувати з католиками або закликати різати католиків. Одного не можна, а саме того, що є суть принесеного Богом звільнення – не можна бути вільною людиною явно. Відпущеником бути можна, добрий пан навіть із задоволенням відпустить хлопа на заробіток, панові ж від цього самому буде користь.  Але саме – відпустить, видасть паспорт. Той же, хто вільний від паспорту – лютий ворог. І питаються: якого ж рожна не вистачає втікачам, а їм не вистачає того самого «рожна», проти якого намагався перти майбутній апостол Павло. Це «рожно» – сам Христос, Дух свободи і любові.

Пояснювати рабові, що свобода гарна й необхідна сама по собі, що свобода не «проти» рабства, не бунт проти влади, а просто свобода – вона і є свобода – пояснювати таке не дуже легко. Він – тому й раб, що не в змозі уявити собі іншу свободу, крім волі бунту. Тим не менше, й раб – людина, а якщо людина, значить, потрібність у любові є і в нього, а любов і свобода нероздільні.

Рабське любить указувати на те, що свобода можлива й усередині рабства. «Внутрішня свобода». Але святі, які дійсно були вільні внутрішнє, нікому не дорікали, ні від кого не вимагали «зміцнювати єдність рядів», мовчали – тому що в умовах рабства мовчання є для вільної людини єдиним способом не опинитися прихильником рабовласництва. Є благе мовчання в’язня, якому заважають говорити кляп або турбота про ближнього, що його обернуто на заручника. Таким було мовчання святого Олександра Меня.

Буває гріховне мовчання, що перетворює людину на посібника катів. Трапляється благе мовчання, що перетворює людину на посібника свободи. Тільки от благої аґресії не може бути, й той, хто зсередини рабства починає нападати на тих, хто обрали свободу, є свідок лише своєї нечистої совісті. Хто не терпить чужу свободу, той сам є далеким від свободи.

Звідси й відповідь на питання: за яких умов «катакомбне православ’я повернеться до «великої церкви»? Одна умова: бути готовим прийняти «катакомбників», не каючись і не вимагаючи від них покаяння, прийняти всіх, прийняти, не зрікаючись і не вимагаючи зречення від колишнього життя. Але чи здатне тоталітарне православ’я припинити бути тоталітарним, не припиняючи бути православ’ям? Звичайно! Тоді воно й стає «катакомбним», – тобто, просто кажучи, цілком християнським православ’ям, що спустилося до рівня Христа.